На дзвіницю я видерся, щоби поспостерігати за рухами вартових: вони мали коней. Вони також мали вогнепальну зброю. Я пригадав, як колишні каторжники зіштовхнули з сідла вершника в засідці посеред лісу. Справу цю можна було провернути навіть самому, і я її ретельно запланував. Я причаївся за першим поворотом посеред лісу на шляху з Кєжми, який найчастіше обирали мартинівці, їдучи верхи на конях. Підібрав міцну, зручну жердину й знайшов дерево, послужливо нахилене над трактом. Зіп’явся на гілляку й чекав, схований у нічному мороці, в нічному шумі лісу. План був простим і логічним. Раз, два, три.
Ніщо не пішло за планом. (Було Літо). Щоправда, я поцілив жердиною у вершника, але той, замість гладко вилетіти з сідла, мимоволі вчепився за оту жердину й потягнув мене разом зі собою, тож ми звалилися гамузом на одну купу: я, мартинівець, кінь, жердина й важка гілляка. Мартинівець скрутив собі в’язи, я вибив собі пару зубів, а кінь поламав ноги. Перш ніж я устиг отямитися від цієї розбійничої катастрофи, на тракті з боку Кєжми замаячів наступний вершник. Я упав на коня, котрий моторошно іржав, і заходився ще гучніше кликати на допомогу в ім’я Мартина. Вершник наблизився, зупинився. Я вихопив з-під сідла ґвинтівку й вистрелив йому під бороду. Так я здобув верхового коня, дві ґвинтівки й запас провіанту на тиждень.
До Молочного Перевалу я дістався на третій день, пізнього пополудня. На гірських луках уже зібралася чимала юрба. Місце, де був Мартинів скит, було оточене імпровізованим кам’яним колом, а там стояли озброєні козаки-мартинівці. Я кинув оком угору, понад рідкою тайгою, по узгір’ях і кутастих кручах. Чорна руїна санаторію професора Криспіна маячіла в небі понад луками й лісами: гнилий зуб на профілі щербатого хребта. Один погляд, і я вже знав: я запізнився на місяцí, на роки.
Я сидів у сідлі, втомлений і недужий після форсованого галопування, довгі хвилини я тупо витріщався на цей похмурий образ, що висвітлювався на тьмяній синяві. Він поступово темнів, наче здорова шкіра, підтоплювана фіолетовим синцем. Криваве Сонце лило на все вишневе світіння. Сибірський вітер копирсався мені холодними пальцями в бороді, в довгому волоссі. Я нерухомо витріщався. Урешті щось мені розтануло в грудях, за грудиною, — наче кам’яний наріст відпав від серця, — і я відвів погляд, відірвав думку: я спішився, упав на траву, заснув без сну.
У такому стані знайшли мене люди із ґвардії Распутіна. Оті спонтанно сформовані преторіанці Ґріґорія Єфімовіча складалися винятково з зимовиків, котрі склали перед ним присягу; вони збирали до неї тепер усіх зимовиків з-поміж вартових крижаної пастви, остерігаючись раптових небезпек, які завжди породжує велике скупчення людей, ведених релігійною пристрастю, особливо, коли предметом зустрічі є суперечка про найважливіші речі. Тут мав відбутися теологічний герць. А позаяк я виглядав так, як виглядав, ще й прибув на коні охоронця, з його спорядженням, — то потрапив до преторіанців Святого Грішника. Я не мав ні сили, ні бажання заперечувати. (Літо). Распутінці розклали свої намети на схід від скиту, над крижаним потоком. Зимовики обмивалися у його струменях, що прошивали морозом аж до кісток, це був своєрідний омивальний ритуал, як я зрозумів із недвозначних поглядів, коли кинув свої речі на постелі під палаткой. Мені також слід було піти й обмитися у цьому плинному морозі. Вода — від Сонця на небосхилі, яке в цей час дорізали на ніч, — мала барву свинячої юхи. Я зняв одяг. Унизу, на луках, розклалися сотні чоловіків, жінок і дітей. Ніхто не дивився. Распутінець, який купався поруч зі мною, також мав обморожені пальці на ногах і потворні знебарвлені ділянки шкіри, а на монгольській фізіономії — чимало жорстоких рубців; і так само, як я, не міг до кінця випростатися від калічної кривизни. Ми обмінялися привітанням в ім’я Бога Зимного. Він зауважив, що моє око увесь час тікає до чорної руїни угорі. — Там був науковий курорт для багатих европейцев, — сказав він. — Вони приїжджали морозитися задля здоров’я їхніх тіл, здоров’ям душі нехтуючи. Сам лише пустельник святий їм перешкоджав! — Я спитав тоді, який стосунок санаторій мав до Мартинового скиту. А таке, що професор Криспін поскаржився імперській владі, буцімто тут безугавно сходяться підозрілі типи, справляючи погане враження на пацієнтів санаторію, тож влада зрівняла скит із землею. На що в праведному гніві, коли тільки настала Відлига й упала Держава в Сибіру, Распутін Найзимніший наказав спалити маєток на перевалі. Й пішли вірні однієї ночі минулого року, увірвалися до будинку західних багатств, підпалили. Слуги санаторію їх прогнали, проте вогонь розійшовся, наче буря, погоріли невірні, засуджені папісти. Вони ховалися там ще кілька тижнів, марно посилаючи за допомогою до исправников; урешті, вони спробували вислизнути дорогою на Кєжму, але братія їх переловила. Вони заплатили життям за своє нахабне безбожництво. Холодный есть Бог!