Далі, за лініями похилих у напівпоклоні кам’яних плит, на перелозі, розтягнутому вже на гірську кручу, містилася друга частина кладбища. Я це виявив, наступивши на дерев’яний предмет, прихований у бур’янах. Розгорнув їх ціпком. Хрест. Таких кострубатих хрестів, латинських і православних, тут було зо дві тузіні. Їх збили нашвидкуруч, поспіхом ховаючи жертв пожежі у розмерзлій землі. Занадто неглибоко встромлені, після Відлиги всі хрести впали пласко, і їх хутко вкрила свіжа рослинність.
Пам’ятаю, як я посміхнувся крізь чорну меланхолію. Ведений передчуттям майбутнього, так само певним, як і пам’ять про минуле, — я неначе знову відігравав спогад про прогулянку Єрусалимським пагорбом разом із Леокадією Ґвуждж, — переступав через зарості, терпляче й методично вивчаючи землю, немов добрий садівник, оком, стопами й ціпком. На хрестах криво надряпані прізвища, без дати смерти, часто без імен. Я перевертав дошки написами до сонця; іноді доводилося стирати з них глину, мох і грибок. Я робив це поволі, спокійно, із терплячістю археолога. Впевненість була дуже велика.
Е Муклянова
Одна з найдальших, одразу під схилом. Присипана кам’яною крихтою, вузька могила, розташована нерівно супроти інших, на схилі, перекривлена, наполовину сплющена. Несподівано мене розчулила ця убога могила в абсурдному поєднанні — вона була така тендітна, хвороблива, кісточки її худої руки ледь трималися під її блідою шкірою… Розтягли її черв’яки.
Я знову встромив хреста в землю, проказав «Вічний спочинок» і зійшов до живих.
Прибув Распутін, а тому — рейвах і галас. Коли посутеніє, зимні отці виголосять свої промови, — але вже спалахнули сварки й затяті чвари між віруючими, вони вже обпльовували одні одних, обкладали прокляттями й лупцювали киями. Ставши над потоком зимовиків, я згори міг, із судом і метушні юрби, прочитувати перебіг містичних струмів і силу окремих єресей. Тут мав відбутися богословський герць. Я не усвідомлював, якою значною мірою Мартинова віра спиралася на старі схизми часів з-перед Розколу, як багато вона запозичила зі старовірських традицій: панував на землі російській, серед люду російського страшний голод абсолютної істини, котрий у той чи інший спосіб мусить бути заспокоєний.
Я бачив, що на заході, під піхтами, Мартинові філіпони й дєнісовці вже стинаються з єрвітами, сповідниками Держави Криги. Безженні федосєєвці лупцюють любушкінців й акулінівців, прихильників вільної любови. Комуністи молокане злагоджено натискають на єдиносутніх паліботів, званих латинською мовою соліпсистами, котрі саме зараз, либонь, ділять спільний сон. Єговісти витісняють церковних лоялістів. Лише распутінці тримаються міцно, поблизу мартинового кола.
Було Літо — але що з того? Століттями тут, у Росії, різали, палили, закопували живцем, нівечили й убивали одні одних при трьох сотнях тенебрів. Особливо міська головуса молодь і сивочолі старі обох статей відчувають дотик найглибшої Істини, праведний гнів, у них закипає кров на саму лише думку, що оце поруч із ними живуть люди, котрі заперечують Істину, голосять Не-Істину, проти Істини свідчать. У вере истинной не може бути двох Істин. Істину можна тільки ревно повторювати; а потому пізнати брехню, що брехня змінюється, що її більше, ніж одна. Вони обкидали одні одних грязюкою й екскрементами, нацьковували навзаєм дітей і собак, шпурляли камінням і плювали гарячою слиною, — а ще ж не почалися промови, ще не з’явився Распутін.
Ґріґорій Єфімовіч сидів у своїй хатині, відпочиваючи після напруженої подорожі. Я уважно прислухався за вечерею (скромна страва з плодів лісу й проскури). Згідно з найменш популярною і найтихіше повторюваною зимовиками чуткою, яку, однак, я вважав найближчою до правди, Ніколай II прогнав Распутіна й видав на нього присуд після раптової смерти від гемофілії цесаревича Алєксєя, коли в Царському Селі, певної страшної ночі, сповненої заклять і чудодійних обрядів, Распутін у пияцькому шаленстві убив фрейліну імператриці Анну Вирубову. Не свідчив на його користь і той факт, що Ґріґорій Єфімовіч уголос шкодував про зникнення лютих, коли ж імператор радів цьому безмірно; не на користь йому була й справа великої британської взятки, прийнятої крижаним монахом за Босфорську угоду, — через яку тепер прокотилася Європою війна, коли врешті Росія, Німеччина й Великобританія почубилися за Туреччину й Чорне море. Распутін був сибіряком зроду, походив зі села Покровскоє у Тобольській губернії і, скориставшись дружбою з іншим придворним шарлатаном, доктором тибетської медицини Бадмаєвим, зрештою бурятом, урятувався від цієї скрути втечею за Урал. Тут він намірявся зібрати «люд Божий» і з цією новою силою повернутися на Велику Землю, до Санкт-Петербурґа, коли збройний конфлікт достатньо знесилить Імперію і Его Императорское Величество. Принаймні цю останню чутку зимовики повторювали відверто.