— Коли Крига не повернеться… Божевілля!
— Є така машина…
Він підозріливо глипнув.
— Машина?
— Винахід такий, на тунґетиті й крижлізі. Що можна самому Морозом напомпуватися.
Він поволі закліпав. Знову стратегія оберталася проти нього: запитає про помпу, і я матиму його у вузькому рівнянні, з єдиним можливим вирішенням.
Він сів, випростав спину, пригладив бороду. Ліва свічка згасла — він припалив її від сусідньої.
Распутін довго збирав думки, плямкаючи щось собі у вуса.
— Ви не боїтеся, — буркнув він нарешті, обчисливши так і сяк. — Я накажу вас відбатожити. Шкуру здерти. Кіньми розірвати! — Він розійшовся знову. — Скажу, що ви зрадник Мартина, і з’їдять вас живцем, ха! Ну що, не боїтеся?
— У тій садибі на перевалі, — вказав я ціпком на північну стіну, — там була лічниця Морозу, ти наказав її спалити.
— Ги?
— Ти півсерця мого спалив.
Він посунувся уперед, нахилився, збуджений.
— Красавица якась?
— Неважливо.
— Дружинонька, га? — Він облизався. — Діточки може?
— Неважливо.
Він потер м’ясисті руки.
— Так, так, я убивця, я грішник, грішник. — Він розуміюче посміхнувся. — Я наказав спалити, так, я спалив!
О, це було винятково міцне сплетіння, — цього разу Распутін зумів підготувати мене яскравими емоціями, і я мусив їх якось зрадити, бодай напруженням м’язів, укладом тіла, стисканням уст, бо дубовий хам вищирився ще ширше й аж сплеснув від утіхи.
— Бідний пан Єрославський!
Я устав, пройшовся уздовж стіни туди й назад, копнув деревину, провів пучками по гострих скалках, замахав ціпком…
Поглянув: 313 тенебрів.
Я притис крижлізний ґенератор до скроні.
— Я вибачаю тобі, — сказав я.
— Що?
— Я вибачаю тобі.
Він вжахнувся.
— Та гівна тобі!
Я кивнув головою.
— Ебал его чёрт, вибачає він, бач! — Распутін знервовано махнув рукою. — Зараз тебе роздеруть мої вовки. — Він покрутився на постелі, пересів на стілець, похитався на ньому… Поглянув на мене з-під лоба. — Авжеж, пробачив! — Він свердлив мене своїми гіпнотичними очицями, але я не відвів погляду, лише дедалі міцніше й міцніше притискаючи крижлізо до ґудзуватих наростів. — Тьху! — сплюнув він енерґійно. — Зараз мої вовки тебе… Так і що? Ууу, єретик римський!
Я упіймав його, не втече, замкнулася у мерехтливому напівмороку сітка можливих і необхідних поглядів, як схема логічного квадрата: так–так, ні–ні.
Він ще шарпався: марно. Він гриз зап’ястя, допитливо позираючи на мене. Витерши кров чорною полою, він ухопився за хреста й підніс його в мій бік, немов подаючи для поцілунку, а може, для присяги. Але й із цим він витримав лише кілька секунд. Распутін опустив руку, понурив голову. Я чув, як він бурмоче під носа найважчі прокляття. Крижлізо палило мене в чоло, крихітне теслектричне динамо ще оберталося усередині, я подивився на шкалу: 311 тенебрів.
Распутін заходився браво сміятися, б’ючи кулачиськами по колінах, — але й тут він зазнав невдачі: п’ять реготань — й істерія розбила його сміх на панічне хихикання. Він тицьнув у мене вказівним пальцем. — Бреше! Бреше! — Я дивився. Він стиснув пальці в кулак, бо вони почали тремтіти. Схопився за стільницю, наче й стіл мав би затруситися. Плечі Распутіна напружено вигнулися від чималого зусилля. — Брешебрешебрешебреше… — Й раптом він скочив, одним рухом піднімаючи й кидаючи важкого стола.
Я упав на підлогу. Стіл ударився об стіну й гепнув мені до ніг.
— Пошли вон! Це моя справа! — ревів Распутін, коли в двері загупали стурбовані зимовики.
Я дістався з-під дощок. Горіла тільки одна зі скинутих свічок, від Распутіна в маленькій хатині переважно залишилася величезна тінь, розхлюпана по стінах, стелі, меблях.
— Бреше! — сичав він. — Бреше!
Він схопив за ніжку стілець і вирушив на мене з тим табуретом, піднімаючи його, наче кривобоку мотику.
— Ну! Й що? Ну! — Він лупонув мене зліва, лупонув справа; я перевернувся і підвівся. Мабуть, зламав мені ребро. — Ну? Ну?! — гарчав він, вимахуючи масивним табуретом. Заб’є мене до смерти. Він гримнув знизу справа, я не заслонився ціпком, блискавка прошила мені нерви від стегна. Я закричав від болю.
— А! — тріумфував він. — Тепер вибачай! Тепер до себе приміряйся!
І заходився бити мене далі туди, куди поцілив, і знову, й знову, й знову, — я утік за перекинутий стіл, утік за ліжко, він добрався до мене й там, — я заслонив голову, заслонив коліна, він розтрощив мені пальці на ціпку, — я упав, він бив мене по хребті. Поламає хребет, уб’є.