Він відкинув мене копняком у куток.
— Ну, — ревів він. — Давай! Вибач мені! Й це! — Він лупонув мене в плече; я випустив ціпок. — І це! — Він ударив мене у неприкриту голову; кров залила мені око. — Й це теж мені вибачиш! Хутко, хутко! Ну, вибачай!
Луп, луп, луп. Моє тіло було збудоване з волокон болю, я існував винятково цим болем.
— А хто тобі тепер руку подасть?! — Луп. — Хто світ зрушить?! — Луп. — Хто спасе?! — Луп, луп.
Я навпомацки вхопив ціпок і махнув ним щосили наосліп. Він знову випав мені з рук, коли я влучив. Распутін зойкнув, щось важко гепнуло. Я обтер око. Він підводився навкарачки, душачись: сівши, він схопився за шию, за поросле бородою підгорля. Я встав, підніс стілець, для чого мусив задіяти обидві руки. Распутін по-індичому червонів, кувікаючи щось незрозуміле крізь ніс. Я не сумнівався, що він зараз отямиться, що це лише мить. Я замахнувся табуретом і поцілив йому просто в скроню. Він упав на підлогу без тями.
Я сів на ліжку. Руки мої тремтіли, я весь тремтів. Кров і далі текла мені з чола. Було боляче вдихати, було боляче видихати, було боляче при кожному русі. Я узяв пляшку, вирвав зубами корок. Понюхав. Горілка, смердить залізом. Ковтнув раз, другий. Закашлявся.
Він закашляв із підлоги. Шуруючи бородою по дошках, Распутін повз до мене, плутаючись у чорних полах, кривава тінь посеред тіні, білі руки з неї, мов голі краби. Він хрипів дедалі голосніше.
— Хто!.. Хро!.. Прости!..
Я підійшов із табуретом, став над старим зверху й рубонув над плечима, ламаючи йому шию.
— Я! — гаркнув і виплюнув кров із горілкою. — Я!
Відкинувши стілець, я підняв ціпок. Знайшов дві інші свічки, запалив їх і поставив на віконницях. Обмацав голову за відкритими ранами. Поламані пальці стиснув під пахвою, смакуючи мовчки розкішний біль.
— Хррр. Кррр!
Я глянув. Він перекинувся на спину й шарпався тепер із хрестом на грудях, витріщаючи сліпі очі у стелю.
Я приклякнув над ним і втиснув ціпок під сиву бороду, а відтак натиснув на тьмідинометр і порахував до двохсот, душачи Распутіна, й, мабуть, цілком розчавив йому горлянку. Потім ще перевірив дихання дідугана — його не було.
Я підвівся, жахливо втомлений, зболілий. Наступні три ковтки спиртової гидоти допомогли опанувати тремтіння і слабкість, що свідчило про близький до непритомности стан: мене щипало за язик і піднебіння, холод і тепло поперемінно заливали руки й ноги, паморочилося у голові. Я зігнувся навпіл, впираючись долонею в стегно, глибоко дихаючи. Мені треба…
Він підвівся на коліна, постукав хрестом у стіну. Я підбіг, ударив з розмаху ціпком, голова йому луснула, як гарбуз, я ударив знову, й знову, й знову, кров залила біле волосся і чорні шати, він уже лежав нерухомо, із розкинутими в боки кінцівками, із викрученою головою, із мозковою матерією назовні. Я зупинився тільки для того, щоби виблювати: з мене вилетіла вечеря зимовиків, незрілі ягоди, гриби й запліснявіла проскура, хлюпнули кислота й горілка.
Я стягнув подерту засвинену рубашку, витер чистим крайчиком тканини обличчя й розбиті губи. Подивився на Распутіна, який лежав у тіні під стіною, і мені поволі перестали дрижати руки. Він не живий, а може й живий. Було Літо, я ж знав, якою є необхідність… тобто справедливість… тобто Істина. Я тихо вилаявся. Він не живий, а може й живий. Було Літо.
Я розбив пляшку і вирізав Распутіну серце з грудей.
Відтак знайшов у задній стіні дошки, на які нам під час будови не вистачило цвяхів, підважив ціпком одну, вирвав дві внизу й протиснувся назовні. Я перебував уже серед перших дерев тайги, коли хтось зазирнув у хату й оголосив криком про смерть Ґріґорія Єфімовіча Распутіна. Протяжний, майже тваринний зойк пролунав над гірськими луками, щоби нарешті вибухнути сповненим гніву ревінням. Хаос запанував над дітьми Правди.
Тієї ночі під Молочним Перевалом, над неіснуючою могилою Мартина, віддали Богу душу понад чотириста віруючих у Кригу, затоптаних, затовчених, задушених, загризених. Незабаром про неї почали говорити, як про Ніч Суду Мартина. Буцімто Мартин устав зі Шляхів Мамутів і покарав узурпатора. Самозванець не досяг влади: істина була не на його боці.
Було Літо — але так замерзло.
Про заснування першого Товариства Промислу Історії АТ
Підойма не працювала; мене потягли нагору звивистими кривими сходами. Інший чоловік, якого також вели вгору, виривався і метався навсібіч, й, можливо, навіть волів кинутися сторчма згори, аніж бути живим поставленим перед лицем Першого Міністра: він ішов, наче на ешафот.