Тільки взуття я залишив старе: чоботи з потрісканими халявами, котрі стягнув колись із трупа понад Тунґускою.
Я вийшов пошукати годинника. Молодий росіянин, який курив цигарку над отвором від мороскляного вітража (вітерець линув крізь цей отвір угору через Вежу), почастував мене тютюном і цигарковим папером. Ми розговорилися про німецьку літературу й красу сибірської природи. Він обіцяв прислати мені добре поінформовану людину. Тільки згодом я дізнався, хто він, той красень-молодец, — Міністр Безпеки в уряді Соединенных Штатов Сибири. Він запитав мене про мій помітний на сонці потьміт, молодик не відав, що це таке, він приїхав з університетів Заходу одразу після Відлиги й не знав інших лютовців, за винятком прем’єра. Я сказав йому, що сам факт того, що його очі чутливі до тьмітла, якось пов’язує його з Краєм Лютих. Це йому сподобалося. Він закурив наступну цигарку. Йому принесли папери на підпис; він підмахував їх недогризком олівця на спині солдата, навіть не читаючи. Смертні вироки, подумав я згодом, і згадав лементування співв’язня. Хто знає, якби не Зєйцов…
Я повернувся до покою, у мене ще був час, щоб трохи поспати. Бджола нав’язливо будила мене, — розтягнувшись у шезлонґу, я відпливав і припливав до теплої яви. Підвівшись, я випростав кості, помочився крізь вікно. Діти, котрі пускали кораблики у водах западини на місці Дірявого Палацу, показували одне одному на мене руками й махали, сміючись: я гідно помахав їм у відповідь. Над водою клубочилася мошка, хмара крихітних мушок, ґедзів, жигалок. У безхмарній синяві ширяло дике птаство.
Я понишпорив у купі книжок під перекинутою книжковою шафою. Словники, енциклопедії, принагідні книжки. Відтак повернувся до валізи з награбованим. До «Біржового таро» була докладена кишенькова колода карт, виготовлена за сибірським зразком єгипетського таро Кроулі. Присівши навпочіпки, ритмічно рахуючи під ніс, я виклав на голій крижлізній підлозі двісті ворожбитських низок. «Поченґло рятує. Угода з Побєдоносцевим. Спілка заморозників. Зима тримається. Шульц продав Теслу. Тікай». Тут сильніше давалися взнаки спотворення, але позаяк я вже знав зміст цієї тьмідинограми, то міг опустити прогалини й неточності. Одне було ясно: це не Тесла й не Крістіна — это уже автоматический Тьмётный Молот бьет.
Постукав державницький апаратчик. Ми пішли на дах.
Дах Вежі Сьомої Години не мав довкола жодних балюстрад і захисних бар’єрів, і ставши на похилій площині, я інстинктивно сперся на ціпок, аби не впасти. Вітер роздмухував мені поли піджака; я застебнув ґудзик. Начищена, відполірована поверхня крижлізного підкладу блищала під ногами, немов поверхня озера ртуті, сонце віддзеркалювалося щокроку навсібіч, ішлося немов усередині великої електричної жарівки. Пан Порфірій Поченґло, Перший Міністр Тимчасового Уряду Злучених Держав Сибіру, сидів посеред даху за округлим столиком. Крізь насаджені на яструбиний ніс чорні окуляри він читав папери, які подавав йому з товстої теки секретар. Нерухома нога в гіпсі була витягнута на підніжку, оббитому вицвілим пурпуром. Сталеве світло обпливало Поченґла зусібіч, він був дротиною у цій жарівці.
Секретар нахилився, прошепотів йому на вухо. Пан Порфірій підняв голову. Я стояв перед ним.
— А хто ж це? — пирхнув він здивовано.
Секретар й апаратчик збентежено подивилися один на одного. Державник міцно схопив мене під руку.
Я стукнув ціпком у крижлізо.
— Я не купив вам Історії в лютих, — сказав я, — але бачу, що ви й без цього дали собі раду.
Він зірвав окуляри.
— Пане Бенедикте?! Це ви?! Це справді ви?!
Я підійшов, простягнув руку.
— Дозвольте потиснути долоню державному діячеві.
Він поглянув на мою трипалу правицю, на рубці й каліцтва. Дещо піднісшись у кріслі, він узяв її обома руками, замкнув у міцних сердечних обіймах.
— Я навіть не питаю. Ви також багато усякого перетерпіли. Сідайте.
Помахом руки Поченґло відправив людей. Я вмостився у плетеному кріслі. Срібні вітрила світла лопотіли навколо, знову сльозилося око, — світ розпливався у синь і зелень, й оте мерехтливе срібло, його тут найбільше.
Поченґло також певний час помовчав.
— Випийте, — сказав він тихо, подзвонюючи графинчиком і чаркою. — Настоянка з сибірського плоховника, річної витримки. Тамує усякі болі.
Майже навпомацки я вмочив у ній губи.
— Я другий день нічого не їв.
— Боже мій, Бенедикт Ґерославський… — Він недовірливо покрутив головою. — Дружина не повірить мені, коли я їй напишу.