— Та насправді, чи то була наша глупота тоді, під Кригою? — Я блукав поглядом по порожньому небі. — Глупота й розсудливість не мають із цим нічого спільного, пане Порфірію. Важливо було, що істинно, а що хибно. Те, що люди так закохувалися, — це не через гіпнотичний вплив Чорних Сяйв, а через закон двозначної логіки. Той самий, що дозволяв нам судити з залізною упевненістю згідно з єдиноістиною людських характерів, а вам улаштовувати карамболеві змови в Історії, позбавленій ентропії.
… Адже найстрашнішою у почутті є ота непевність, ота тортура сумніву й розрив між ТАК і НІ: любить, не любить, любить, не любить; і ще глибше, супроти самого себе: чи я кохаю, чи мені тільки здається, що я кохаю? Але все це прокляття Літа, все це любов Котарбінського! У Краї Лютих було тільки два полюси маґнета душі, й більшість облуд і помилок у судженнях були там немислимі, їх було годі заморозити. Тільки хтось такий, як я… — Я потряс головою. — Це була не глупота, це була помпа тьмідини доктора Тесли.
— Але! — пирхнув він. — Я поняття не маю, про що ви плетете!
— Коли вам лягла на серці печать на Крістіну Філіпов? Коли ви тікали від Шульца, під Кригою, пане Порфірію, під Кригою.
— Ви знову хочете замудрувати справу до смерти. А ви ж тоді нам слушно казали: «Що таке кохання?» Його годі висловити. Ми тільки маємо людей, які поводяться так і так, тож ми кажемо: це через кохання. Але поки вони тільки корчать болісні міни, під місяцем снують і пишуть погані вірші, — що це таке? Кохання? Ха! Це п’єса про кохання! Образóк кохання! Оповідання про кохання! Кохання у лапках!
— То хто вона? Дочка, онучка Тесли — чи його коханка?
— Коханка! — щиро обурився він. — Ну, знаєте!
Я захитався у кріслі, балансуючи ціпком узад і вперед.
— Але Макао? — Я прицмокнув язиком до піднебіння. — Він там щось робить.
— Тесла? Ну звісно! Морґан-молодший домовився з Ніколаєм Алєксандровічем Романовим, Нікола обрав Макао з огляду на Шляхи Мамутів у Китаї, там він встановив той свій Великий Молот, на Ільга де Макау, на пагорбі в центрі. Морґан щедро ввійшов із капіталом у Tesla Tungetitum Company, й Нікола орендував у португальців Форталеза да Ґіа, увесь старовинний комплекс під маяком, який світить тепер у ритмі ударів Молота. Увесь Макао живе під Молотом, у місті позамикали всі казино, хірурги відмовляються робити операції, а китайцы шаліють від сушеного сердоліку; зате курильні опію чудово процвітають. — Поченґло широко змахнув, обводячи рукою з цигаркою руїни Зимного Ніколаєвська, зарослі свіжою зеленню. — Ви не помітили? Крига відпустила! Історія зрушила з місця!
Пуфх! — луснув проколотий пухир у мене в грудях. Я розсміявся на довгому видиху, до неба, до Сонця.
— Отож, це не я убив Зиму!
Відтак я впав у гикавку, наполовину істеричну, наполовину спонукану правдивими веселощами, що втискала мені не сказані слова назад у гортань. Тож я певну мить тільки булькав, як дурень.
Пан Порфірій міряв мене чорним поглядом, — я одразу ж відвернув від нього око в бік блакиті. Дихання поволі заспокоювалося. Звільнений з пухиря чёрт хвилину, другу стрибав мені в грудях: я видихнув його довгими подихами просто у срібновеселковий блиск.
Пан Порфірій натиснув на кришку годинника.
— Мусите мені згодом розповісти про все…
— Ну добре. — Я сів випростано, витер сльозу з ока, Поченґло й дах Кривої Вежі засохли в цей момент. — Маю для вас інтерес.
— Інтерес?
— Інтерес. — Я сплеснув. — План значного заробітку. Шлях до великих грошей.
Він струснув попіл за вітром.
— Пане Бенедикте, я тепер людина Держави.
— Одне одному не перешкоджає. Ба, найбільші багатства заробляють на Державі.
— Ви жартуєте! — Він наїжачився. — Ви зі самого початку не ставилися усерйоз до областнической справи. Але знайте, що для мене ця ідея найперша: вільний, незалежний Сибір, самоврядна сибірська держава, сильна супроти світових великодержав!
— Я знаю це, пане прем’єре, знаю. Але…
— Ви дивитеся і бачите зараз дикий край авантюристів, засланців, неписьменних селян і забобонних автохтонів, тисячі вёрст холодної пустки в усі боки й найбільші хащі на Землі, де людська нога не ступала; а те, що тут цивілізувалося, — він знову обвів рукою велику сибірську панораму, що відкривалася з вершини Дзиґарної Вежі, — самі бачите, обвалюється зараз у грязюку, кращі люди звідси тікають. Так? А я дивлюся у майбутнє через сто років — і бачу світову потугу. Злучені Держави Сибіру!