Він затягнувся тютюновим димом, на мить йому під смолянистими окулярами висвітилися світіні, й тьмяний потьміт виступив на продовгуватому, засмаглому на сонці обличчі.
— А ви ненавидите Державу! — просичав він. — Аполітея — так; але влада народу, влада Літа — це ви би найохочіше заборонили. Й ви кажете, що ви не заморозник!
— Бо я ним, пане Порфірію, не є. Заморозники прагнуть заморозити, зупинити Історію у добре знаній їм формі. А я власне…
— Заморозник найгіршого ґатунку: який живе для Криги, а не для людей! Вас же це анітрошки не хвилює! Не Сибір, добре, — а ви хоч спитали про Польщу?
Я здригнувся.
— А що з тією Польщею?
Він кинув недопалок у веселку.
— Те ж саме. Тобто, нічого.
Поченґло поправив загіпсовану ногу, підтягнувся на стільці.
— Немає Польщі, — сказав він, сперши долоні під підборіддям. — Тільки поляки там вирізують один одного під чужими прапорами.
— А Пілсудський? Він мав домовленість…
— Домовленість! Пілсудський дослужився до генерала у Франца Фердинанда, може тепер бити царя у чистому полі, — але, чи ви думаєте, що Австрія віддасть йому бодай шматок Польщі у власність на знак вдячности за воєнні послуги? Мусили б спершу завойовники самі до решти стекти кров’ю, щоби Леґіони Пілсудського чи різні міські філії польських партій стали раптом на отих землях упродовж тривалого часу якоюсь помітною силою. Що, погодьтеся, не є імовірним поворотом Історії.
… А тут — будь ласка: земля й Держава — бери донесхочу. Це друга Америка, Ґерославський. Багатша Америка! Справедливіша Америка! Например, автохтони, — вони своїх перебили, я наших беру у владу. Злучені Держави Сибіру! — Він постукав у розкладені перед ним папери. — Власні області матимуть буряти, тунґуси, все инородцы. Жодних резервацій, навпаки, місця у сенаті. Розумієте? — Він схрестив руки на грудях. — Я будую тут Державу, творю власними руками Історію! А ви до мене приходите з обіцянкою денег!..
… І зрештою! Я уже не маю тепер часу, чекаю на Савінкова, кара Божа із цими есерами, знову хочуть писати переконливі листи до князя Ґеорґія Євґенієвіча, якщо він іще посідає повноваження прем’єр-міністра Імперії, бо й це змінюється дуже стрімко; завтра поговоримо докладніше. — Він угамувався. — Ні, вибачте, що так…
— Час пана прем’єра на вагу золота.
Він скривився.
— Та полиште!
Я посміхнувся.
— Чого ж ви соромитеся? Ви с п р а в д і прем’єр.
Ми потиснули один одному руки понад столом в оглушливому світлі.
— Що з Веліцькими?
— Не знаю, пане Бенедикте, у мене не було про них вісток.
Уставши, я похитнувся; знову мене врятував ціпок.
— Ота ваша настоянка на голодний шлунок… — пробурмотів я і витер сльозу манжетом. — Як ви тут витримуєте, далебі тут можна осліпнути…
Мене відпровадив секретар, який уже чекав на сходах з Борісом Вікторовічем Савінковим. Витираючи хусткою спітнілу високу лисину, відомий письменник і терорист зміряв мене підозріливим поглядом. Революції, соціалізми, анархізми, націоналізми — усе це муситиме якось укластися разом, припасуватися в один механізм. Я подумав, що це міг би бути гачок на Поченґла: повернення Історії. Чи вдалося б продати ідею у подібному упакуванні? Я спускався сходами, зупиняючись що кілька кроків. Було Літо, це були Шляхи Мамутів, і Великий Молот Тьмідини в Макао бив безперервно.
Молот. Тесла мусив копітко шукати оту частоту резонансу, але ж — усе почалося від удару.
Мені паморочилося у голові. Я мав би принаймні знайти собі якогось капелюха. Так проявляється сонячний удар. Я притулив зимне окуття тьмідинометра до чола.
Потім, за їжею, приготованою китайцями з найсвіжішої урядової здобичі (державники називали її «державотворчим податком»), перш ніж я затягнув зелені штори і впав у шезлонґ, щоб відіспатися після тривалої втоми, Зєйцов оповів про різні події останніх років. Я, щоправда, слухав не надто уважно, бо думки мої кружляли навколо моїх планів, які я намірявся продати Порфірію Поченґлу, та й Зєйцов оповідав, по-своєму, із російським заспівом, у викладі, розтягнутому, немов алкогольна маячня… Минуле, що ж минуле? — Розморожене, воно тим більше не існує. Може, було так, може, по-іншому. Важливе те, що під пальцями, що в обіймах, що під владою тіла. Я поспіхом їв, натоптуючи рота пікантним м’ясом, запеченим у квасному тісті, й салати, мішані з зимною рибою, і хліби, приправлені горіхами, й рисові засмажки, й свіжу картоплю, приправлену маслом; я душився, плювався і їв. Користуючись нагодою, упівголоса, я споживав Історію.