Мене зацікавило, чи німець бере з них якусь плату? Але вони йшли з порожніми руками, у них не було нічого. Можливо, Держава починається саме так, від структур спонтанної допомоги. Кілька підлітків зав’язали над ліктями білі хустки й розносили воду, підтримували порядок, узгоджували з черницею ієрархію захворювань. Доктор, черниця, добровольці — Поченґло повинен чимдуж узяти їх під прапори ЗДС.
У другій третині черги я побачив знайоме обличчя, руду шерехату потвору, яку годі забути. Mijnheer Іртейм сидів на дірявій бочці; покусуючи мундштук тріснутої люльки й відганяючи мошку, він читав статтю у розірваній навскоси плахті газети. Його бекеша, колись біла, тепер мала барву грязюки, трави, кіптяви й Бог знає ще якого бруду.
Я підійшов. Газета була надрукована такою поганою фарбою, що букви усі до однієї розмазалися у смуги-примари літер, наполовину здутих з паперу. Голландець горбився, мружився.
— Що там у політиці? Китайці тримаються міцно?
Він не впізнав мене.
— Особисто я ставлю на японцев, — буркнув він. — Ті, принаймні, не б’ються між собою.
— Пане Генрику, Сонце вас засліплює.
Він устав.
— Зачекайте… Ні, — він нахилився наді мною, зазирнув мені в обличчя. — Юрочкін?
— Який Юрочкін! Це я, Ґерославський!
Він сіпнувся назад, спіткнувся об бочку, впав у грязюку; вітер підхопив газету.
Я подав йому руку.
— Бенедикт, пане інженере, Бенедикт. Не бійтеся.
Ми сіли на тій бочці, Іртейм витягнув брудну хустку, витер об неї руки, висякався. Я помітив, що його очі блищать свіжою вологою, — він розчулився від самої лише зустрічі зі знайомим, отож, доля певно добряче його пошарпала останнім часом. Я також помітив плями тьмідини під очима й потьміт лютовця на волоссі та поплутаній бороді, на комірі й рукавах. На лівому рукаві він мав засохлу кров.
— Що трапилося? Ви поранені?
— Ні, ні. — Він висякався ще раз і сховав хустку. — Убили мені економку й хлопчину, мусив тікати з Іркутська.
— Хто?
— А, лєнінці, Центросибирь.
— А що ви маєте спільного з лєнінцями?
— Та нічого! Але, чи треба щось мати? — Він заскреготав зубами. — Коли яка банда покладе на тебе око, то пиши пропало.
— Ну, то чому?.. — Я махнув у бік Першої Години.
Він вийняв люльку з рота. Його руки все ще трохи тремтіли.
— Боюся, що сáме тепер піде лавина. Як уже попустить Крига — торох! Розпадеться, розсиплеться, — відвів він погляд, — розклеїться.
Я ухопив його за руку.
— Який був ваш останній діагноз?
— Я ходив до «Святої Трійці» в Іркутську. Доктор казав, що хвороба не прогресує. Але, пане Бенедикте, — він притягнув мене до себе, хухнув поквапливим шепотом у подерте вухо, — але я втратив моє динамо, воно залишилося у помешканні в місті, я не морозився уже майже тиждень!
— Ви змайстрували той ручний теслектричний ґенератор.
— Так! Як ви мені й сказали! Й усе добре йшло понад рік, я мав стільки Зими, скільки мені було потрібно. Аж… — Він відпустив мене. — Я відчуваю, що це вже починається. — Він поклав долоню на щільно притиснуту до живота бекешу. — Почалося.
Я торкнувся прохолодним окуттям ціпка до скроні. Криги, Криги!
— Ухопіться за це.
— Що?
— Тримайте. Я покручу. Трохи незручно, але…
Я пообертав тьмідинометр, поки не розкрутилося невелике динамо усередині.
Інженер Іртейм насупив кошлаті брови.
— Це не…
— Ні, він тільки вимірює різницю потенціалів. — Я прочитав показники на шкалі. — П’ятдесят шість тенебрів, мгм. — Відтак я сам ухопився за кінець хитуна, покрутив знову. — Тридцять один.
— Це не наша мірна одиниця.
— Ні, це Ніколи Тесли. — Я почухав куксу на місці втрачених пальців. — Кхм. Щось мені здається, що так ми не визначимо базової кривої. Извините.
Я попросив покрутити двох матрон, наступних у черзі. Вони раніше з цікавістю за нами спостерігали.
Тьмідинометр показав однаково: 301 тенебр.
— Рівні вже майже усталилися. Півтора року, цього вистачило.
— Клята Відлига… — пробурмотів у бороду інженер.
Я підвівся.
— Відлига нічого не змінює, пане Генрику. Технологія — це технологія. Людина потребує Криги, людина робить Кригу. Ходімо.