— А куди?
Я показав ціпком на Криву Вежу, із повибиваних вікон якої майоріли зелено-білі прапори.
— Зараз я квартирую у державників. Гість Першого Прем’єра. Чий то був осідок, французьких компаній? Не вірю, що ми не знайдемо матеріалу на невеликий тунґетитовий флюменатор для вас. Ну! Вище голову!
— А це справді безпечно?
— Ви ж постараєтеся не пхатися тій банді на очі, так?
Державники, які охороняли сходи, впустили нас, не зморгнувши оком, а на тих угорі я мусив накричати й пострашити їх прізвищем Поченґла. Іртейма я залишив у своєму покої, заборонивши йому поки що виходити. Я упіймав першого китайца, який мені трапився під руку, й послав його за гарячою водою і свіжою стравою: звичайно ж, він удавав, наче нічого не розуміє — як усі вони після Відлиги, — то довелося показати мовою жестів.
Далі я пішов понишпорити Вежею на власну руку, зазираючи по черзі до переважно безлюдних приміщень, і в такий спосіб за три поверхи нижче потрапив до редакції «Новой Сибирской Газеты». Де пан Єж Вулька-Вулькевич сáме готував до друку нове число. Згорбившись над друкарською машинкою, що клекотіла в нього під пальцями, він димів чорним тютюном і наспівував під носом жваву пісеньку. Над письмовим столом з похилої стіни звисало оправлене в рамку фото Порфірія Поченґла у військовій шинелі, з ґвинтівкою під пахвою, у снігу.
Я упізнав редактора завдяки борсучому профілю з сивими вусиками. Я спостерігав за ним від дверей кілька хвилин, поки не увійшов хтось бічними дверима й запитав, чого мені треба; редактор Вулькевич озирнувся через плече, пирхнув димом і повернувся до писання. Я мовчки вийшов.
Пополудні, коли інженер Іртейм майстрував у кутку над валізою з брухтом, якого я йому назбирав, а я сидів у вікні, жуючи махорку й відганяючи нестерпну мошку, в двері постукав Зєйцов.
— Він каже, що ви знайомі… — почав він, встромивши усередину голову.
Але його одразу ж відштовхнув і влетів усередину сам редактор Вулькевич. Із широко розпростертими худими руками, випромінюючи палку сердечність, він біг на привітання угору по підлозі, мало не спіткнувшись на розтягнутому Іртеймом дроті.
— Ну, звичайно! Пане Бенедикте! Як я вас одразу не упізнав! Тільки зараз! Тільки-но я почув! Уфф! Яка несподіванка! Радісна! Радісна! — І ну ж бо мене обіймати.
Я спокійно його відштовхнув.
— А чи я їм не казав! — продовжив він, зовсім не збентежившись. — Вони не хотіли вірити, а я казав, урятується пан Бенедикт з цієї скрути, не впіймали батька, то не впіймають і сина. Тільки пан Веліцький був подібним оптимістом, що…
— Що з Веліцькими?
— А-а, не знаю, я не бував у Іркутську від початку Відлиги. Я забрався разом із нашим вождем. — Він підморгнув мені й вказав пальцем на стелю. — Великий поляк, великий сибіряк. Пане Єж, каже він мені, марні усі наші тріумфи, якщо ніхто взагалі не дізнається, що така ото нова держава існує у Сибіру. Чого ми потребуємо? Ми потребуємо газети, популярної газети, яка б у великому накладі потрапляла до людей. Ну, то як? І я за це узявся! Пане Порфірію, — тут пан Єж постукав себе старечим кулаком у старечі груди, — на редактора Вульку-Вулькевича можете покластися!
— Отож, уже не Пілсудський.
— Про Пілсудського також буде, не бійтеся. Але це число…
— Це тижневик? Щоденник?
— А ви взагалі читали? O! Зачекайте! — Й він кинувся униз до дверей.
Я сплюнув у вікно, запитально подивився на Зєйцовa. Росіянин знизав плечима. Я стер мошку з обличчя, почавив комах на долоні. Зєйцов відкоркував пляшку самогону. Я заперечливо похитав головою.
Повернувся Вулькевич і вручив мені непом’ятий примірник «Газеты».
— Уся російською, — буркнув я.
— Для сибіряків! Мусить бути російською, більшість тут знають лише російську. Значит, більшість не знають, але, розумієте, з-поміж письменних… — Він присів, засапавшись, на підвіконні поруч.
Я погортав газету. Перші чотири шпальти були заповнені різними піднесеними областническими деклараціями й політичними закликами, далі йшли новини зі світу, переважно повідомлення з фронтів воєн Сходу й Заходу, не докладніші, ніж плітки, повторювані Зєйцовим, хіба що вони майстерно імітували чиновничью мову; далі вже повний вінеґрет: рільничі поради для «нових поселенців весни», рецепти з «Сибірського гастрономічного альманаху» (чорна юшка на оленячій крови, суп із цибулин саранки, салати з бур’янів, каша з глодом), китайський гороскоп, карикатура на Ніколая II, розгубленого на перехресті Європи, з галіфе, опущеними до кісточок, невиразне фото із зображенням (якщо вірити підписові) Владивостоцької Бійні, два вірші про природу Сибіру й три прозові уривки, в тому числі фраґмент біографії Вацлава Сєрошевського пера Теодора Левери.