— Тож однак дочка… Вона визнала це сама?
— Аж ніяк! Палко заперечує! Є, зрештою, й інші чутки… Alors, il n’y a que la vérité qui blesse.
Я гостро глипнув на Вулькевича. Він відвів погляд.
Я знову опустив око на фото з Макао.
— Что ж, не дивно, що не вдалося витягнути з неї єдиноістини минулого: вона живе поруч із безперервно гупаючим Великим Молотом Тьмідини. Мгм. Гарненький хлопчик.
Напівсправжній, напівфальшивий онук Ніколи Тесли, зачатий і народжений під тим Молотом, Анджей Поченґло: l’Enfant de l’Été. Дивне тремтіння пройшло мені перекривленим хребтом. Я вдивлявся у цю бліду плямку личка немовляти, наче намагався розшифрувати лик мого смертельного ворога, генерала ворожої армії.
— Але! — Пан Єж не дозволив мовчанці надто розростися. — Я мало не забув! Адже ви мене просили, коли ми востаннє бачилися…
— А коли ми востаннє бачилися, пане Вулько?
Він проковтнув слину, борлак підстрибнув йому по-пташиному, — проте привітна посмішка не зійшла зі зморшкуватого обличчя.
— Ви хотіли довідатися про Фішенштайна, чи не так? Тож я розпитав, скажімо, про історію його сім’ї. Ви знали про це? Що під час Великої Пожежі Іркутська він втратив усіх, достоту усіх, усю чималу родину: вони згоріли в їхньому дерев’яному будинку, який обвалився одним із перших. Авраам Фішенштайн був тоді на якихось торговельних переговорах, які затяглися до пізньої ночі, повертається, а тут будинок у вогні, й дружина, маленькі дітки, батьки, брати й сестри, кузени, всі палають живцем, — кажуть, було чутно на вулиці, як вони кричали. Він побіг у той вогонь.
— Око.
— Так, саме тоді на нього впала балка, і скіпкою чи живим вогнем йому випалило око, яке він зараз тунґетитом прикриває. Витягли його непритомного; нікого він, звичайно, не врятував. Як я вже казав, усі пішли з димом.
— У попіл і прах.
— Мгм, так.
Я ляснув себе по щоці, чавлячи мошку на криваву пляму на шкірі.
— Що ж, велике спасибі, пане редакторе, це справді може виявитися корисним.
Він засвітився.
— До ваших послуг, до ваших послуг, буду щасливий, якщо допоможу!
— Але краще з цим не перестарайтеся, га? Ви жодною вдячністю не вженете мене в таку ганьбу, щоб я не міг вам завжди відверто сказати, що ви зрадник і продажна гнида охранки.
Вулькевич підхопився, впустив течку й решту паперів, замахав руками, підстрибнув, роззирнувся по покої, напинаючи по-півнячому груди, наче шукав у свідків підтримки у своїй обрáзі, ще більше насупився і по-бойовому випнув підборіддя, — після чого цілком змінив стратегію і миттю набув пози жертви: сумний погляд з-під опущеної голови, звішені рамена, біль на губах; витягає руку в німому запитанні. Як я так міг! Що за нечутливість і грубість, голе варварство! Сором, сором, сором!
— Що мене спантеличувало, — сказав я, не даючи втягнути себе в цю жалюгідну жебрачу комедію, — то це, яким чином вам вдавалося так усіх під Кригою дурити й у фальші так добре жити. Поляки допускали вас на засідання Клубу Зламаної Копейки, доктор Мишлівський нічого не підозрював. Але потім я поміняв місцями причину й наслідок: власне тому охранка прийшла до вас, що вам довіряли важливі особи. А ту ваду, правду про фатальну ваду вашого характеру ми ж бачили ясно: бо на що ви так гнівалися, із чого бралося ваше постійне роздратування і огірчення на людей? — Я витер кров зі щоки. — Математика Характеру невблаганна, пане Вулько, ви погодилися на зраду, й відтоді є зрадником, зрада стоїть у всіх рівняннях. Єдине, що ви можете зробити, — це перемістити її у бік світла. Ви маєте велику претензію, маєте жаль, біль і гнів, і погано приховану лють на світ за те, що ви зрадили приятелів. І мене не хвилює, яке славне минуле ви носите в своїй пам’яті. Ви зрадили друзів. — Я встав, відкинув його простягнуту руку. — Така правда.
Він вжахнувся.
— Що ви!.. — Він замовк. Його обличчя засіпалося у перебігу незгодних мін, наче в Пєтрухова або Чечеркевича; воно затрималося на мить у виразі чистого відчаю, але й із нього не розтало. Редактор простогнав щось невиразне. Втікши очима в стіну, він відкашлявся і прошепотів: — Не кажіть Поченґлові…
— Зрадник.
— Пане Бенедикте, заради Бога…
— Зрадник.
Він відступив на крок.
— Та майте ж серце!..
Я ступив у його бік.
— Зрадник.
— Що вам тепер, адже тут уже жодної охранки… я ніяк не зашкоджу, навіть якби…
— Зрадник.
— Задля помсти, задля брудної помсти, так?!
— Зрадник.