Він вийняв годинник.
— Найшвидше — за п’ятнадцять хвилин до півночі. Загін на Підкам’яну Тунґуску вирушить завтра, я мушу зібрати людей, більшість стоять понад річками й уздовж Транссибу.
— Зєйцов вам потрібен на щось? Я візьму його тут підручним.
Пан Порфірій знову змахнув рукою, дозволяючи на це.
— Ми також мусимо подумати про юридичну формулу, — продовжив я. — Господарський кодекс Злучених Держав Сибіру тільки слід буде написати, але тимчасом треба буде заморозити справу на папері. Значит, про те, як ми домовимося із Фішенштайном. Маєте якихось тямущих проноз?
— Ви впевнені, що цього не планували?
— Мгм? А що такого ви знайшли у вашій пам’яті?
— Ох, Юнала Таїба Фессара, наприклад. Він же мав щодо вас повну слушність. Ви тоді від усього відцуралися. А чим закінчилося?
— То була брехня, там у Транссибірському експресі в Літі, — це все була брехня.
— Або з Веліцьким на сходах після виходу з Клубу Зламаної Копейки. Ви ж капіталіст, пане Бенедикте, підприємець по крови й духові.
— Брехня, брехня.
— Але ви її правдою учинили. — Він посміхнувся, трохи криво, трохи поблажливо. — Жодних планів, та звідки ж. Не вірить чоловік у майбутнє. Що ви тоді казали? Майбутнього не існує.
— Майбутнього не існує, — повторив я повільно. — Я можу з ним робити все, що заманеться. — Я стиснув половину п’ятірні. — Всі мої плани з-перед Відлиги розтанули в болоті. Потім я зліпив нові мрії. Але, якщо ви уявляєте собі якусь макіавеллівську змову… Я лише відокремлюю правду від брехні.
Він закашлявся, спльовуючи дим.
— Я знаю, я читав вашу «Аполітею». Це не план у сенсі моїх кульгавих змов… Радше, ніби зусібіч, спереду, й іззаду, й з боків…
— Із майбутнього і з минулого…
— Укладалися до вас…
— Примерзали.
— Люди, події, конечності.
— Паморозь на шибі.
— Що?
— Як паморозь на шибі.
— Так, — проковтнув він слину. — Певні речі я пам’ятаю, певні речі собі домислюю. Ви кажете: Авраам Фішенштайн — для того, щоби здобути початковий капітал від людини, яку ми купимо разом із душею задля втілення ідей Фйодорова про воскресіння. А я кажу: Історія, сконструйована під Фйодорова, — це для того, щоби ви могли воскресити свого фатера. О, панну Єлену, може, теж. — Він сперся кісточками пальців у стіл, націлив у мене яструбиний ніс і глибокі, темні очі. — А тепер ви мені скажіть: чия правда?
Я вказав скоцюрбленим пальцем на цівку, що лежала праворуч від Поченґла, за горням і цукерничкою.
— Що у вас там?
Він стрепенувся.
— Ах, Нікола мені подарував. Щоб я знав, коли час піднімати повстання.
— Погляньте.
Він знизав плечима.
— Літо.
Я підвівся.
— Коли інтерферограф знову покаже два світелка, тоді запитаєте мене про мої плани на як завгодно далеке майбутнє, і я вам відповім. На добраніч, спільнику.
Коли я вийшов, до Поченґла одразу ж підійшов секретар і китайский слуга. Пан Порфірій сидів нерухомо, а вони стрибали навколо. Випари облямували цей образ, зорі вкривали його згори, знизу він мав дзеркальне відображення ночі. Поченґло сидів, наполовину обернувшись до Зимного Ніколаєвська, із ліктем, нерішуче опертим серед посуду, друга рука звисає, піджак гидко пожмаканий на спині й шиї, біла сорочка нарозхрист до серця; глинясті тіні заліпили йому очниці. Я подумав: людина приголомшена.
Ця думка миттю розвіялася. Я збіг сходами, стрибаючи через дві сходини. Серце й без цього билося мені хуткіше. Я переміг! Вдалося! Замерзло так, як я хотів!
Першого зустрінутого державницького мальчика я послав за Зєйцовим. На аркуші чистого паперу позиченим в Іртеймa олівцем я написав, кого мають розшукати в Іркутську люди Поченґла. У мене не було ні лампи, ні свічки; я сидів у вікні, писав при світлі зірок. Мошкá й голоси біженців, які таборували на руїнах міста, напливали до мене із хвилями теплого повітря. Раз я підняв голову, поглянув на панораму вогнищ Іннокєнтьєвського під ясними зорями. Тут буде наша столиця, сказав я собі подумки, нове місто, уже не під царським ім’ям. Тут постане садиба Товариства Промислу Історії. Адже Шляхи Мамутів не змінили свого розташування у земній корі. Знову вистрелять тут у небо високі вежі: адже не зміниться чорна фізика, ті самі рівняння визначать нам безпечну висоту. Тільки ж це буде місто, від самого початку збудоване на архітектурі Царства Пітьми, на промороженій матерії. Например, ми взагалі не прокладатимемо залізничну колію на поверхні ґрунту й не ризикуватимемо катастрофами, як на Зимній залізниці чи Довколабайкальській, — ми натягнемо повітряні лінії, підвішені на крижлізних линвах. А звідси, з мого кабінету…