Я відчуваю це в серці з першим ударом машини: мабуть, таким чином я уб’ю і Вашого Батька. Ви б учинили так само. Скажіть мені: Чому? Я слухаю.
Повний місяць зазирає до мене крізь пальми, а також крізь ґрати в древньому мурі, світячи із заходу на сузір’ї Барана. Португальці виставили мені тут варту. Внизу, в гавані мене чекає катер Королівського Флоту. Люди царя ведуть переговори з людьми лорда Керзона. Дж. Пі. Морґан вдавився, нарешті, своєю жадібністю і віддав Богу душу; тепер його син, перейнявши всі багатства, поправляє батькові гріхи, передусім із урахуванням інтересів металурґійних концернів. Тож я пишу Вам цього листа, оскільки завтра на світанку маю до них поплисти й сказати «так». Ви цього не прочитаєте, але написати й надіслати я мушу, перш ніж зламаю дане слово. Ви мали на собі від самого початку той знак гнівного відчаю, як і мій племінник, який уперто хотів стати боксером: я відраджував його, він не слухав. Він загинув на ринґу.
Молюся, щоби Бог принаймні після смерти поєднав і примирив Вас із Вашим Батьком.
Нікола
Чи не варто б йому відписати? Від Порфірія він і так дізнається, що я живий, але було б доречно переслати сердечне слово. Але одразу ж я подумав про мою фірму. Ця технологія виробництва крижліза буде заснована на винаході Ніколи Тесли. Звісно, Соединённые Штаты Сибири не зобов’язані шанувати чужих патентів. Проте…
Я розірвав наступну конверту. Бронек писав із Перу. Він отримав мого листа, але відповів цілком виразно тільки тоді, коли йому до рук потрапило якесь підпільне видання, у якому мене згадували як політичного вбивцю, розшукуваного по всій Імперії. Лист від брата був дивною сумішшю розбурханого наново занепокоєння, гірких докорів і політичної лайки. Як я міг так по-дурному вчинити! Я нічим не допоможу батькові, влаштовуючи криваві змови проти царських сановників! Він, утім, мусив розуміти, що лист пройде крізь руки аґентів Третього Відділення. Насамкінець він згадав про своє родинне щастя (він узяв собі дружину із католицької родини німецьких купців, які сто років тому оселилися у Перу; тепер викладає принципи сучасної архітектури в Універсідад Насьональ де Сан-Аґустін-де-Арекіпа, в Білому Місті біля підніжжя Білого Вулкана) й простягнув руку в боязкому запрошенні: «Якби тебе коли-небудь вітри Фортуни занесли в ці краї».
Чи варто відписати? E, швидше прочитає у газетах.
Останній коверт був найбільший, його багато разів згинали, ламали, згортали, таким він був громіздким. Я поклав був його на сам низ принесеної купи листів, бо одразу ж побачив ім’я Єлени Муклянович. У міжчассі китаец приніс ковпачкову гасову лампу. Я поставив її на підлогу, прив’язав шпагатом до вікна. Відтак сів поруч, схрестивши ноги, й відкрив коверт.
Усередині не було листа, а лише кільканадцять аркушів картону з Єлениними начерками олівцем. Переважно крижані краєвиди, побачені з висоти Молочного Перевалу. Я упізнав північний і південний схили; потік, а також руїни Мартинового скиту, звичайно ж, залишалися непомітними під льодом і снігом. Замерзлою тайгою під вікнами рухалися люті. Один рисунок зображав будівлю санаторію під сніговими шапками й у мереживах бурульок, тіні людських постатей у вікнах. На іншому якась невиразна, схожа на незугарну ляльку постать простувала крізь замети до лінії замерзлої тайги; вихор сік на начерку скісними рисками. (Все це було зім’яте, поморщене, поблякле). Наступний: чорна коробочка у хмарах. Далі: пані й панове у вечірніх уборах сидять за довгим столом із похмурими, мертвими мінами. Далі: заморожений чоловік. Далі: порожнє чорне вікно. Далі: обличчя у рамі.
Я присунув лампу ще ближче. То була панна Єлена, вона нарисувала автопортрет із відображення у високому овальному дзеркалі. Чорне волосся вільно спадає на плечі, тонке обличчя, хворобливо великі очі, хвилююче виразні під бровами, наче підмальованими вугіллям, — ці брови й були підмальовані вугіллям. На шиї вона мала ту саму оксамитку з рубіном. Ліворуч висіло щось безформне — фраґмент чиєїсь постаті? Меблі? Тінь у дзеркалі? Неначе хтось дивиться на Єлену через плече, хтось інший, третій — Єлена, котра малює поруч із Єленою, відображеною у дзеркалі — врешті, малярі зазвичай не відтворюють себе такими, якими бачать у цю мить, тобто в процесі малювання óбразу, на якому малюють óбраз, на якому малюють óбраз, на якому… Тож це був автопортрет; автопортрет у лапках; óбраз правди у версії Тайтельбаума. Панна Муклянович дивилася просто в трюмо, простягнувши праву руку в загадковому жесті — вказуючи? Кличучи? Відштовхуючи? Вона туди навіть не дивилася. Що б це мало означати? Я повертав начерк так і сяк, поклав його на підлогу, подивився згори. А вона, однак, уміла малювати! Може, це було занадто експресивно, занадто швидко й агресивно накидано — вона не стирала лихих ліній, поправляючи їх наступними, десятками, сотнями квапливих рисочок, — проте змогла вловити óбраз і настрій óбразу. Я почухав сліпе око. Та рука, відведена убік, поза погляд і кадр… Я згадав. «Згасіть». І рух руки в напівтьмяному отделении Транссибірського експресу. Єлена Муклянович, правдивіша, ніж Єлена Муклянович, — це вона.