З ким вона змагалася у поєдинку за правду й брехню у Санаторії Криги? Чию кров смакувала на теплому язичку? Кому оповідала про себе, перш ніж замерзнути назавжди?
Розмитий, зіжмаканий, збляклий. Минулого не існує, — зате я маю цей рисунок, матеріальний предмет, присутній у теперішню мить. Я відкашлявся. Вона зовсім не посміхалася, губи затиснуті, дещо кирпатий носик. Блуза з мереживом на високому ліфі… ще щось на краю. Не мереживо. Розмите, зблякле. Я здогадувався, літера за літерою. Підпис? Ні.
La Menzogna
— La Menzogna, — сказав я уголос, й інженер Іртейм перевернувся вві сні на інший бік. Під Вежею гавкав пес, лаялися матерщиной росіяни. У полум’ї лампи зашкварчала мошкá. — La Menzogna.
Наче вода, наче хвиля, мов піна.
Пополудні через день повернулися з Іркутська державники. Вони не привезли зі собою Авраама Фішенштайна. Він сидів, забарикадувавшись із озброєною вартою, неподалік міста; спалахнула б велика стрілянина, якби пан прем’єр дав наказ узяти банкіра силою. Було до певної міри зрозуміло, що він не палав бажанням покинути безпечний притулок на туманне запрошення від політичної сили, ворожої силам, які в даний момент утримували владу в Іркутську. Ми вирішили, що я напишу Фішенштайнові листа з детальнішою пропозицією, хоча, звичайно ж, не зраджуватиму жодних таємниць Товариства. Державники привезли довірену особу Фішенштайна, яка доправить йому листа.
Крім того, вони знайшли двох майстрів зі студниць й одного клерка, який до Відлиги працював тут, у Зимному Ніколаєвську, в конторе Бєлкова-Жильцева: уся трійця, не вагаючись, прийняла пропозицію про співпрацю. Ми, власне, мали такі часи, що безробітними були практично всі. Вистачить пообіцяти захист, дах над головою і теплу страву; гроші — це вже розкіш.
А ще державники знайшли Сашу Павліча.
Як тільки я побачив зазначене у списку його ім’я, то наказав привести його до себе.
Він увійшов дещо згорблений, мружачи несміливо очі за пенсне (я стояв перед вікном у сонці). Він схуд від часу роботи в лабораторії Тесли, втративши до решти молодечу м’якість. Світло-попелястий заріст укривав його рябу фізіономію, що також пішло йому на користь. Крім цього, однак, — той самий Павліч.
Природно, він мене не упізнав.
— Сашо, пацючий докторе, це я, Бенедикт!
Він підійшов дрібними кроками, зняв пенсне, закліпав, наклав пенсне.
Я ступив у тінь, розкрив обійми.
— Я!
Тільки тоді пика його розсміялася!
— Живий!
— Та живий!
Він упав мені в обійми.
Зразу ж, однак, він мусив знову упевнитися, чи добре він бачить, — відступив, витріщив очі.
— Живий!
— Живий!
— Живий!
— Живий!
Ми так і далі перекидалися словами й сміхом, понукуючи радість один одного, аж нам дух перехопило.
— Уффф, не вірю.
— Ну, я, я, я.
— А коли постукали до нас ці харцизяки з ґвинтівками й почали допитуватися, хто працював в Обсерваторії, ну то я подумав: кінець життя крáсного, куля в чоло.
— Вибач, я їм так у поспіху написав. Але ж, мабуть, не брали силою?
— Коли приходить така зграя вояків, то людина вже не чекає відвертих погроз, а сама поспіхом іде їм назустріч. Чи ти не знаєш, як воно сьогодні є? Той — влада, у кого наґан у руці.
— Немає закону.
— Немає справжньої влади. — Він ще раз протер pince-nez. — Тобто, я тепер працюю — де? Маєш якийсь інтерес із державниками?
— Ну, хіба волієш щось інше. Зачекай-но, розповім тобі. Я тут дещо приховав…