Зєйцов, місцевий король революційних грабіжників, тимчасом устиг розшукати мені кілька меблів у стилі бідермаєр, на перший погляд зовсім не ушкоджених: невеликий зґрабний письмовий стіл, стільці з ніжками, підклеєними ґумою, канцелярську шафу, яку ми поставили за стояк із полицями, втиснувши її біля похилої стіни, одне попри одне, а також легкий стіл. Я прив’язав його мотузкою біля вікна праворуч і їв, оглядаючи осяяні сонцем руїни розтопленої промисловости. Зєйцов також зносив мені оберемками папери, що залишилися від крижлізних компаній, у мене були вже ними заповнені полиці й шість ящиків для відбору, просякнутими вологою документами був завалений також мій стіл і стільці.
Я скинув їх на підлогу.
— Пляшечка, будь ласка.
— За чудове воскресіння!
— А щоб знав!
— Сідай!
— Ух. І за, кгк, успіх мого Товариства!
— Мамона тебе тепер вабить, га?
Я підняв склянку до кривої стелі.
— Гроші, дорогий Сашо, існують для того, щоб не мусити заробляти грошей.
Ми сиділи у вікні, націленому в небо.
— В Іркутську за буханець хліба дають родинні коштовності, — зітхнув Павліч.
— Не бійся, ти поруч зі мною ще й від’їсися.
— То до чого б я міг би придатися?
— До того, в чому ти маєш найбільший досвід: до питань життя, яке підноситься з криги. Будеш у мене, подумай лише, директором Відділу Боротьби з Апокаліпсисом. — Я долив собі й йому. — Втілиш проект Ніколая Фйодорова щодо воскресіння людства. Принаймні, почнеш його втілення. Мгм?
Саша міцно вхопився за лутку.
— На милість Божу, що за божевільне підприємство ти тут відкриваєш?!
Я розповів йому.
За наступною пляшкою (козача кукурудзянка, що відгонила смаленим), коли вже він спустив у провалля обидва чоботи й сховав пенсне, що спадало зі спітнілого носа, Саша розчулився і почав уголос шкодувати мене, — що зі мною сталося, яких потворних нещасть я зазнав, чого тілом і душею пережив, що виглядаю, наче на колесі поламаний і з-під коси Смерти витягнутий, і що похмурість суддівська висить наді мною чорною тінню — не повернеться те, що минуло, — молодість, наївність, невинна поквапливість, — бідолаха ти, Вєнєдікте, ой бідолаха!
Проте вистачило, що я розповів йому про зустріч із батьком.
— То ти зійшов тілом на Шляхи Мамутів! — Він майже підстрибнув. — Як там було? Га? Що ти побачив урешті-решт? — Він відригнув і схопився за живіт. — Ну, яке це враження узагалі?
— Іноді мені снилося, що я сходжу на Шляхи, так. — Я відхилився назад і знову переклав ногу на ногу. — Але, але мені здається, що я тільки раз насправді туди зійшов.
— І?
— Жодних «і». Людина не може жити на Шляхах Мамутів.
Він кисло скривився.
Я недоладно помахав.
— Як описати остаточну Істину, лад, досконаліший від якого не може існувати? Скажеш два слова — й уже його руйнуєш, бо друге слово інше, ніж перше, і вот, трапилася зміна, а отже, — відступ від Істини!
… А в світі лютих — не тут, на Землі, де й люті зазнають часткової Відлиги й рухаються, змінюються, об’єднуються і діляться, але в Кризі нижче нуля за Кельвіном — там жодна зміна Істини неможлива. Можливе тільки тривання чистих ідей.
— Себто що?
Я випростав вказівний палець. Саша задивився на нього, насупивши блідо-жовті брови. Мовчання затяглося. Я не ворушився.
Глибоко вдихнув.
— Це, — сказав я.
— Що?
Я знову промовчав. Палець. Нерухомість. Монотонність дзеркальної симетрії.
Мабуть, втямив.
— Лёд, — гикнув він. — Л-л-л-ёд.
Я підняв порожню пляшку до Сонця, відблиск розбовтався на товстому склі, я приставив цей монокль до ока. Можна, можна упитися світлом.
— Холод, Сашо, влізе в тебе, немов опіумна лихоманка. Як казав мені П’єр Шоча — це правда, ніколи не забудеш, не перестанеш тужити. Але я кажу про справжній холод, про отой дотик лютих, яким професор Криспін лікував хворих, а мартинівці в ньому мали досвід Бога. Чому зимовики спеціально виставляють себе на мороз? Га? Адже це боляче, воно болить завжди й усім. Але водночас вабить з такою потужною силою — з кісток, з нутрощів, з-під серця — тваринним інстинктом, прагненням, вписаним у саму природу дійсности, як голод чи тілесне жадання — до Криги. Це найперший тропізм людини, Сашо.
— Мороз?
— Порядок. Досконалий лад. Істина!
Я кинув пляшкою у Сонце. Вона описала коротку дугу й упала вниз, минаючи нижній край Кривої Вежі. Ми не почули дзеленькоту, а лише прокляття переляканих солдатов.