— Як тварини, — простогнав я. — Ми не розуміємо, навіть не усвідомлюємо, але тулимося до неї, вона нас приваблює, безугавно вабить. Крига! Крига! Повсюдно, завжди, в будь-якій формі й під будь-якою назвою, у кожній справі й будь-якій шкалі: у крáсному мистецтві, в архітектурі, в музиці, та й у політиці, в релігії, у правових, духовних і доктринальних формаціях, а також у природничих науках, особливо фізиці й дедуктивних науках, — адже той добрий математик, хто побачить у рівнянні красу й лад, навіть перш, ніж побачить Істину. Адже це ті самі речі, Сашо, одні й ті самі речі. І твоя робота також: чого прагнув Ніколай Фйодоров? Обернення законів розкладу, відміни тієї плутанини, того забуття у матерії, яке ми називаємо смертю.
Павліч жваво відсалютував.
— Хай живе Братство Боротьби з Ентропією!
Я зліз із вікна за наступною пляшкою.
— А може б ти щось під’їв?
Саша поглянув на свого пупа.
— Не погордуємо, не погордуємо.
— Покличу китайцев.
За жорсткуватою качкою із рисом і сирим зіллям я пробалакався про деталі зустрічі з фатером. Те, чого я нікому не сказав, я виказав Саші Павлічу. Хоча, звісно ж, не мусив. Але поплила — як із розірваної артерії, речення за реченням, густа, застигаюча щирість.
Лінія поглядів тремтіла над похилою поверхнею стола, росіянин тікав і несміливо повертався, а я нахабно пхався йому на очі, нехай би він сказав так або так, і я б одразу пізнав, що є Істина.
— Мммм, — він довго жував м’ясо й тверду думку, — ммм, але врешті-решт, тобі ж вдалося, правда ж? Маю на увазі, розморозити його.
— Не знаю. — Сам я колупав кісткою у покривлених зубах. — Мені важко витиснути зі себе думку, що батько знав про все. Що так само, як він знав, де вийти мені назустріч, він теж орієнтувався в іркутській політиці й планах Імператора й Тесли. Він це розумів. — Я сплюнув у хустку. — Люті… Не знаю, чи можна сказати, що вони щось розуміють, що вони здатні розуміти. Поглянь: якби спершу його не було знетьміднено, батько, може, взагалі б не допустив Відлиги, належним чином пересуваючи Кригу й Історію. Якщо й справді він мав над морозяниками таку владу переконання, чи силу, чи був здатний на наукові маніпуляції.
… Потім, однак, я усе ж думаю, що та помпа Котарбінського, яку мені в останню мить Нікола запакував у дорожню пічечку, не могла так ефективно знетьмідити Батька Мороза: то був флюменатор для людей, а не для потужних абаасів. Мгм?
— Але — ти пробив йому серце.
Я засміявся.
— Певно, він навіть нічого не відчув.
Саша підняв сумні очі. Я знизав плечима.
Я відсунув тарілку, узяв графинчик з настоянкою, понюхав. Почастував Сашу тютюном, ми згорнули цигарки. Я гойдався на задніх ніжках стільця.
— Я так гадаю… Там, тоді, під Кригою, згідно з Математикою Характеру… Це мусило так піти. Він мусив знати.
Ми мовчки курили.
Саша помочився у нічний горщик, сів знову на вікно. Я витягнувся нижче в шезлонґу, перевісивши ноги через спинку. Натягнуті упоперек кімнати нитки поглядів висіли тепер між нами тонкі й слабкі, наче літня павутина.
Усередину зазирнув гонець з нагадуванням про лист до Фішенштайна: я велів йому повернутися після смеркання.
Саша спостерігав згори, як містом біженців кружляють люди-мурахи. Він задриґав ногами й згадав про Чинґіза Щекєльнікова.
— Аби лише не перестрів святого Петра в якомусь темному провулку. — Павліч посміхнувся у своїй хлоп’ячо-меланхолійній манері. — Кілька разів, коли я його бачив, завжди боявся, що чимось його образив, і він кинеться на мене з кулаками.
— Він був лихою людиною.
— Але, що його так порубали…
— Ну, що ж вдіє навіть найбільший забияка із такими, які ніяк не хочуть умирати?
Саша пирхнув, похитав головою.
— Ґолеми? Трупи, складені докупи?
Я зробив серйозну міну.
— Це різновид чорнобіологічної інженерії, певна гра на ентропії, гадаю. — Я видмухав дим попід стелю. — Пам’ятаєш, як ми п’яні товкли скло під Малим Молотом Тьмітла? Чи, може, тобі це по-іншому замерзло? Мгм? Ну, а історія з воскресінням Тесли? Перш ніж стати предметом науки, такі речі перебувають у сфері різних забобонів. Адже Шляхи Мамутів мали своє пульсування, свої припливи й гармонію, перш ніж доктор Тесла їх обчислив, перш ніж уперше вдарив у їхньому ритмі Молотом. Годі дивуватися, що, ставши раптом свідком таких «чудес», та чи інша людина простого розуму божеволіє! «Інженер Тіла», ха!
… Подумай — як узагалі абааси ходили Шляхами Мамутів? Яке життя можливе для людського організму там, у скелі, в Кризі? Я казав тобі: жодне. Він уже тоді помер. Тече з кров’ю лютих. Тесла зі самого початку мав рацію: усе є питанням резонансу, поєднанням частот. Бо зміна мусить настати ззовні: ніхто ніколи власними зусиллями не повернувся з небуття. Хвилі, припливи й відпливи, Сашо, час-то-ти. Тршш-чтр-шшшш… Прикладеш вухо — ні, якийсь особливий стетоскоп — ні, радіоприймач. Підключиш до Шляхів Мамутів радіоприймач — й услышишь цю неймовірну заплутану симфонію делікатних нашіптувань теслектрики, як уночі на сибірському радіо чуєш також найменше тріщання атмосфери з іншого боку земної кулі — тршш-чтр-шшшш… А кожен такий чорний шепіт — це лютий, який проморожується у потоці живого гелю; а кожен тріск — це існуючий-неіснуючий абаас, який коливається на Шляхах від ентропії до неґентропії й назад.