… Розумієш тепер, чому шамани б’ють у бубни? Чому вони постійно б’ють, б’ють, б’ють у ті бубни?
… Так, Сашо, ми є хвилями на поверхні океану, візерунком паморозі на шибі. Чи хтось існує, чи йому тільки здається, що існує… У Кризі він є незнищенним, вічно тривким буттям, — як число, математична теорема або умовивід. Але, чи число живе? Чи змінюється щосекунди? А цим є кожне життя: зміною, запереченням себе самого з попередньої миті, тобто, Брехнею. Повір мені, людина на Шляхах Мамутів мертва. Вона повертається до життя згодом. Складається докупи, як розбите скло. — Я зригнув. — І, мабуть, іноді при цьому вимішуються різні уламки.
— Ти також перемішався?
Сашу це дуже розвеселило. Він довго посміювався; тільки-но йому миналося, він поглядав на мене згори й знову впадав у хихотіння.
Я сплеснув у долоні.
— Гаразд уже.
Він опанував себе.
— Набагато простіше пояснення, — сказав він, силувано набуваючи серйозного, наукового тону й гордовитої міни пана біолога, — таке, що замість правди ти пам’ятаєш свою маячню, зумовлену гіпотермією, голодом, відчаєм. Розморожені люди, витягнуті з криги після тривалого часу, ті, хто повернувся з порогу кріонної смерти, — оповідають різні дивні містичні історії. Адже там, на іркутській вулиці, — ти насправді не т о р к н у в с я лютого: ти б неминуче загинув. А те, що ти пам’ятаєш різні дива-чудеса… Я читав много таких спогадів. І зовсім не мартенівців: значно давніші. До всього ти кажеш, що тунґуси труїли вас там, у подорожі, своїми снодійними випарами. Отож — як це ти кажеш? — таке минуле тобі замерзло.
Я покрутив цигаркою над оком, дим загорнувся у красивий серпентин.
— Я лише спав.
Ми мовчали. Бабине літо легких непевних поглядів висіло між нами в надвечірньому світлі. Виведена у затопленому кратері мошкá підносилася о цій порі, шаленіючи у пошуках теплої страви. Саша енерґійно обмахувався; я щомиті чавив комах на шкірі. Людина звикає до запаху власної крови, до цих прогнилих парфумів життя.
— A! Ти ж не кажеш мені, що там у тебе. Чи ти не мав повернутися до Томська?
— Ііі, тут усе порвалося після відокремлення Шульца-Зимового. Томськ і Томський університет перебували під владою царя, кордон пролягав по Обі. До того ж професор Юркат став на бік графа… Після втечі доктора Тесли Шульц замкнув нас у Ящику на два місяці.
— Начебто за те, що ви допомагали Поченґлові?
— Ну, він не кинув нас до тюрьмы. Нас замкнули у приміщеннях східного крила. Може, зрештою, не він, а отой його комісар для термінових доручень, як його там…
— Ур’яш. Але ж уже в Обсерваторії ви сиділи під арештом, чи не так?
— Бо все було так. — Саша повернувся у віконній рамі у мій бік, нагнувшись до долу кімнати. — Одразу ж, як ти утік від слідства, князь Блуцький виїхав з Іркутська. Ми почули, що він збирає царські війська в Алєксандровську. Начебто тривали якісь секретні переговори через Побєдоносцева: князь, граф, Імператор, Сибирьхожетo. Трапилася у нас також стрілянина в тьмітлі біля Обсерваторії, козаки генерал-губернатора захистили нас, адже насувалася ціла армія бродяг. Усі дуже злякалися. Аж однієї ночі з’являється пан Поченґло, перевдягнутий исправником, з губернаторською перепусткою у руках, і каже, що граф має на письмовому столі готовий наказ про висилку доктора Тесли. Але, розумієш, таку висилку, щоби ніхто навіть труп згодом не знайшов.
— Ну, це було тільки питання часу. Сибирьхожетo, мабуть, поставило умову: жодної Відлиги чи шантажу Відлигою.
— Князь Блуцький мав вирушити з козаками на Іркутськ, пан Поченґло казав, що, власне, — за Теслою, і містом щодня ширилися чутки про близький штурм. Аж раптом усе обернулося: Нікола втік, а Побєдоносцев виступив у відкритому союзі з графом, підписав гарантії екстериторіальности Транссибу, а хладопромышленники надіслали мирну петицію Найяснішому Володареві з десятимільйонною контрибуцією, і князь Блуцький відступив на лінію Обі. — Саша замахав руками, розганяючи мошку: але, може, то був жест його цілковитої дезорієнтації. — Ти щось розумієш із цього усього?