Також і тепер він не квапився виголошувати тости. Коли ж присутні на урочистості, тупанням й оплесками, витягли його з-за столу, то він важко підвівся, пробурмотів із відчутним акцентом кілька оптимістичних слів, а відтак гепнувся назад у крісло. Він не встав із нього до кінця святкування на даху — за винятком того єдиного моменту, коли однорукий бродяга, віднайдений редактором Вулькою-Вулькевичем як фотограф «Газеты», узявся шикувати всіх для пам’ятного фото. Зєйцов тримав вітрило, яке закривало від вітру й Сонця. Ми стали з цієї нагоди утрьох на верхньому прузі даху, фотограф-каліка диригував нами, напівзігнутий за камерою: ліворуч, праворуч, посміхатися, посміхатися, панове!
Мені тоді здавалося, наче я єдиний з-поміж власників Товариства по-справжньому тішився її народженням.
Пан Порфірій провів наступні години у жвавій дискусії з новонародниками, були також на прийнятті посланники від лєнінців і троцькістів, був хтось із новинами з Харбіна (поширилася чутка, що імператор Пу Ї хоче скористатися Транссибом для тактичного перекидання війська поза повстанським фронтом). Увечері інженер Іртейм з’явився з чоловіком, котрого представив як колишнього управителя Дірявого Палацу: голландець знайшов його при дорозі на Усоліє, де він торгував пухирями з питною водою. Управитель, у минулому видатний металурґ, стояв переді мною у смердючому лахмітті, стискаючи тремтячими руками шапку, виснажений злиднями й лихами, немов літній циган, і сто свіжоспечених зморщок рухалися на його обличчі від якоїсь страхітливої думки. Я сказав, що авжеж, ми приймемо його; нехай хтось дасть йому мило й одяг. Я сидів тоді ще за столом з Фішенштайном — тож схопив першу-ліпшу тацю з китайскими делікатесами й подав бідоласі. Очі йому залляли сльози, він мимоволі заслинився: було не надто красиве видовище. Я поглянув на нього з лагідною усмішкою. Він уклонився й відійшов уже більш випростаний, Сором уже менше тиснув йому на плечі.
— Мистецтво роздавати милостиню, — сказав я Фішенштайнові, — полягає у здатності до абсолютного еґоцентризму. Чому ви сидите такі похмурі, наче духа собі визіхнули?
Фішенштайн важко зітхнув, згорбив огрядне тіло під лискучим святковим халатом, примружив повіки на чорноті й білости.
— Що ж, високоповажний пане Ґерославський, я тішуся, тішуся, тільки завжди думаю я при цьому отак нерозумно: ти тішишся, Фішенштайне, а якби ти не був Фішенштайном, а іншим євреєм, однаково побожним і у Слові Божому обізнаним, чи ти б тоді теж тішився, га? І я вже тішуся менше, адже те, що тішить одного Фішенштайнa, тішить лиш одного Фішенштайнa, а те, що радувало б кожного єврея на Землі, ба, що я кажу, що радувало б кожну людину, — тільки така річ втішила б, мабуть, і Господа. Зробиш щось проти ближнього — його не втішиш, тому не втішиш і Господа. Але, щоби вчинити таку річ, яка кожному, народженому від чоловіка й жінки, була б мила… Чи ви коли-небудь вчинили таку річ? Га?
— Наше Товариство Промислу Історії, — сказав я, машинально обертаючи ціпком, — я щиро вірю, воно принесе благо всьому людству. Значит, обчислена мною Історія буде Історією цивілізованою, обласканою, зручною і лагідною. Адже досі ми жили в хащах, Фішенштайне, ми жили в хащах.
Єврей хитав масивною головою, клейнод ночі виблискував йому з-під сивої гриви, гідної Ісаї та Мойсея.
— Ах, бачите, пане Ґерославський, уся мудрість походить від Бога. Але знання — уже не все від Нього. Дерево пізнання добра й зла, плоди з якого з’їли Прабатьки, не тому Бог оголосив небезпечним, що воно у плодах своїх містить брехню, а тому, що родить правду. Людина прагне до мудрости, а це завжди здоровим виявляється для її душі, втім людина, що прагне знань, — вона не знає, чи до неба, чи до пекла простує. Кожне діяння таке, що змінює óбраз світу й людини у світі, що до нових знань її пхає, — а це великий азарт для душі. Чи мудро, отож, для благочестивого юдея присвячувати життя, щоби зірвати черговий плід із дерева пізнання? Це не мудро. Це не мудро.
… А світ бо змінюється і без нас, і супроти нас; людина змінюється так чи інак; самі, живучи в світі й серед людей, ми змінюємося. Тридцять років тому — хто про якісь студені метали думав, хто розробляв крижлізні машини, кому люті й тунґетити й тьмітла снилися? Наші онуки житимуть на Землі Криги по-іншому. Ми живемо по-іншому, ніж наші діди. Чи можемо ми повстати проти Історії як витвору Лукавого й відмовитися від усього, що походить з небезпечного знання? Мабуть, найдальші від помилки оті пастирі, що життя ведуть серед овець на чистих зелених луках, де з покоління у покоління не змінюється нічого, навіть крій вбрання.