Мої руки були порожні. Я примкнув око. Пісенька почалася знову. Хтось мене штовхнув. Пахло свіжою, оживляючою вогкістю. Я підійшов до вікна, у вечірні сутінки. Танцюючи на похилій підлозі, всі природно сточуються униз, тож тут залишається вільний простір. Дощ умить промочив мій піджак і сорочку. Я провів долонею по обличчі. З мене цілком змило збудження й увесь добрий гумор.
Повернувся Павліч.
— Чи ти мусив сáме в мене встановити цю виючу машину? — пробурмотів я невдоволено.
— Mademoiselle Філіпов казала, що ти любиш танці.
— Слід мені нарешті заявити з цього питання офіційне dementi.
Павліч тримав у руках вишукану скриньку, інкрустовану кольоровим камінням. Він підморгнув мені й підняв верх. Я зазирнув. Скринька була повна чернородков.
— Звідки?..
— Слово вирвалося на світ уже позавчора. Китайці там унизу викуповують у людности тунґетит. Ця колекція обійшлася у дві курки й десять фунтів рису.
— І ти її придбав?..
— Китайцу дружина занедужала на малярію, він шукав хініну, і знає, що ми маємо тут доктора для пана прем’єра. Він запропонував останні імперіали, вони вже не по п’ятнадцять рублів, а на вагу золота. Та й сама скринька, поглянь: сердолік, нефрит, топаз. Династія Сунь! Це скільки, тисячу років? Буцімто зі здобичі лорда Елґіна часів Другої опіумної війни з пекінських Садів Досконалої Ясности. О! Тепер час для таких оказій, як хтось має яке добро на продаж, чи бодай видимість влади, за безцінок можна придбати справжні багатства. Відлига! Все в русі!
— Але — малярія! Слід би щось зробити з цією баюрою на Дірявому Палаці.
Саша підійшов поруч.
— Це ти його викинув, мгм? — Він удав, що зазирає у прірву. — Бррр.
— Хто тобі таку нісенітницю?..
— Хлопець із «Газеты». Вони пішли скаржитися до Поченґла. Знаєш, що він їм відказав?
— Що?
— Що тебе судитимуть, коли постануть суди й напишуть законодавство.
— Він на це сподівається, я вірю. — Я підставив голову під гризький дощ, краплі якого встромлялися мені в порубцьовану шкіру. — Не з приводу подібних незначних випадків, але ти чув напевно, як кажуть про громадських діячів: «Його осудить Історія». Що це означає? Що — не люди. Що є певний вимір подій, застосовуваний у такому великому масштабі, що його годі вжити у перспективі, меншій, ніж сто років; і що ці події, прикладені до шкали, дають настільки очевидну оцінку, що вони вже не мають тоді ваги, оціненої з погляду тих чи інших упереджень — така міра веде до єдиноістини із залізною логікою. Але — слід почекати, щоби побачити. Для операцій на шкалі років, тижнів, днів — відсутній точний інтелектуальний апарат. Ніхто ще не написав підручника Математики Історії. Навіть про аксіоми сперечаються. Історія осудить — але не сьогодні, не завтра, не цього року: в Літі це замерзає дуже пово-о-олі. Ми жили в каламутній стихії, Саша, ми жили між неіснуючим минулим і неіснуючим майбутнім, на пливунах напівправди Котарбінського. Йди-но, відчуй цей дощ. Але ж тут парко!
Похитуючись, крізь танцюючих пробився інженер Іртейм. Під пахвою у нього була бюрова течка. Він зупинився поза межами досяжности дощу й замахав нам цією течкою.
— Що там?
— Історичний образ! — Він роззирнувся по приміщенні у мерехтливому світлі, по стінах, фарбованих стрибаючими тінями. — Де б його… — Він підійшов до автопортрету Єлени, помацав рамку. — У «Святій Трійці» подібна до неї робить заштрики… — Він вийняв із течки велике фото, примíряв його на стіні. — Так. Так. Мгмм.
— Покажіть-но.
Ми зазирнули йому через плече. Світлина на згадку представляла трійцю засновників Товариства: пан Порфірій Поченґло в ясному елеґантному костюмі, із державницькою стрічкою на вилозі, нахилився до об’єктива, негнучко спираючись на ціпок, з обличчям, неначе сáме від цього зусилля сильно затятим; Авраам Фішенштайн під гривою сивого волосся, із бородою, розпростертою на грудях, наче біла манішка, пробитий наскрізь зимною порожнечею на місці тунґетитового ока; а я стою посередині, найнижчий між ними: пляма тьмітла у формі людини, руки й ноги ще якось посірілі, проте обличчя — вугіль. Позаду за нами висіло захмарене небо, під ним азійський обрій, розмиті руїни промислового міста.
У нижньому правому кутку фото було означене емблемою Товариства: каліграфічно нарисованими ініціалами ҐПФ. Секретарі Поченґла, мабуть, уже міркують над печатками, візитними картками й канцелярією.
— Бракує тільки дати, — сказав я.