— Двадцять восьмого червня тисяча дев’ятсот тридцятого року, Зимний Ніколаєвськ. Заснування першого Товариства Промислу Історії. Бенедикт Ґерославський, Порфірій Поченґло, Авраам Фішенштайн. Чи я залишив тут у вас інструменти?.. Зачекайте, прикріплю на дроті. Мгммм.
— Зєйцов зараз знайде якусь стару картину, вставимо замість неї.
Саша покрутив головою.
— Зєйцов уже сьогодні нализався. Я бачив його з футляром поверхом нижче.
— Він дійсно вчиться грати на скрипці?
— Ііі там. В одній половині має батарею різноманітних горілочок, у другій — ліричні, душещипательные видання. Я застав його так учора. Сідає собі на сонечку, відкриває футляр, виймає книжку й пляшку, і ф’юууу — полетів! — Саша надув щоки. — Художник!
Я скривився.
— Зачовгають цю платівку.
— Зараз, зараз, зарадимо.
Він пішов помайструвати біля патефона. Я сидів у вікні. Закурив би цигарку, якби так не падало: я волів мокнути, це було набагато приємніше. Платівка зупинилася, танцюристи підняли голосний лемент; Павліч пустив увертюру з бубнами й трубами, на що вони засвистіли й затупотіли на знак протесту; він зупинив і цю музику. Почулися покрикування і благальні зойки. Хтось витягнув на Сашу наґан, інші схопили шаленця за поперек і винесли в коридор, одразу зробилося вільніше, ясніше. Я помітив, що у моєму шезлонґу спить товстий бурят у державницькій шапці й забризканих грязюкою ботфортах. Я лише зітхнув. Mijnheer Іртейм, погойдуючись на широко розставлених ногах, наче старий шкіпер у порту, з повним ротом дроту й шпильок приміряв пам’ятну фотографію поруч із малюнком панни Муклянович. Напівголий козак із витатуйованими на грудях молотом і плугом на червоному трираменному хресті вийняв губну гармонію, заграв козачка. На стінах і кривій стелі зашелестіли тіні. У дверях унизу, зменшених і вигнутих у якійсь безглуздій витівці перспективи, замаячив Зєйцов. Я помахав йому рукою. Філімон Романовіч, похилий у своєму марші під гору — наче пручи проти жахливого урагану — наближався до мене черговими просвітами з-під тіні й з-поміж танцюючих: п’ятнадцять, десять, п’ять кроків до мене — фіґура в кривій коробочці розбовтаної мозаїки блиску й пітьми. Що вище у хворій геометрії, то повільніше і з більшим зусиллям він дерся, але голову не піднімав, зігнувшись навпіл. Насамкінець він мусив зібрати в собі всі сили, майже вистрибнувши з напівприсяду, з по-мавпячому витягнутими уперед руками…
Нефритова скринька поцілила його в ребра, Зєйцов упав під вікно, я підхопився, ніж полетів мені під ноги.
Саша підбіг, наступив на руки Зєйцову. Пирхаючи шпильками, голландець схопив його за ноги.
Зєйцов кóпався і плювався. Розбиті окуляри зсунулися йому на носа. Він був п’яний, проте сáме у випадку Зєйцовa це була не дуже обтяжуюча обставина. Згорнувшись змієм, він звільнив ліву руку й вказав на мене тремтячим пальцем.
— Он! Он!
Павліч запитально поглянув.
Я знизав плечима.
— Такий уже він є. — Я підняв ножа, провів великим пальцем по лезу. Гострий, наче бритва. — Час від часу його охоплює гнів, і Філімон кидається на мене з убивчим наміром; потім падає до ніг, серце собі розриває, просить пробачення. — Я покликав державників, які покинули танцювати, здивовані черговим театром божевільного насильства. — Замкніть його кудись, нехай прийде до тями.
Він дриґав ногами, а вони тимчасом потягли його униз нашої коробки п’яних ліній.
— Он! — вищав Зєйцов. — Он!
Аж зник разом із ними у долішньому кривому куті.
Я подав скриньку Саші.
— Спасибо.
— Мпфх хмих? — запитав mijnheer Іртейм.
— А хто його знає. Може, йдеться про редактора-зрадника. — Я постукав ножем у підборіддя. — Де ви це, врешті… — Я поглянув на рисунок Єлени. La Menzogna. Чому Зєйцов узагалі міг мене так заскочити, що до останньої миті я не бачив у ньому убивці? La Menzogna.
— Виплюньте це! — Я скерував ніж у голландця.
Він виплюнув.
— Де ви її бачили? — гаркнув я. — У шпиталі імені Святої Трійці? Але придивіться! Ну!
Хутко протверезівши, чорнофізик подивився на автопортрет панни Єлени.
— Ну… може схожа. — Він закліпав, придивився уважно. — Ні. Це не вона. Тільки оце волосся. І, може, очі… Не вона, пане Бенедикте.
Я встромив ніж у бібліотечний стелаж.
— Завтра вранці їду до Іркутська.
Павліч вжахнувся.
— Не шаленій! Лиха шукаєш? Він же каже, що не вона!
— Ну й що?
Саша в розпачі вдарився головою у китайську пам’ятку.