Державники обрали лівий берег, оскільки він упродовж останніх тижнів не дуже цікавив основні політичні сили, що тримали Іркутськ у стані революційного терору. В нетрях північної Уйської — а я бачив тільки шереги буд і низьких куренів, запалих у мокру землю, уже вкритих барвою землі, — народилася була партія Селянської Самопомочі, проте вона не прагнула до державної влади й не включалася у криваву товкотнечу з троцькістами, лєніністами, монархістами й націонал-демократами; їй ішлося лише про те, щоби прогодувати іркутську сірому, яка ледь не на три чверті складалася з бедняков, нещодавно відірваних від землі. Державники Поченґла мали з селянами якусь умову: нас двічі затримували під дощем, й одразу відпускали, перекинувшись кількома фразами. Слова всякали в дощ, я не чув тих поквапливих розмов з мужиками, озброєними дрючками й ланцюгами. Ми їхали крізь місто, немов напівматеріальні дýхи крізь підводний краєвид, а хати, ліплянки й доходні доми плили ліворуч і праворуч, дощобарвні, землебарвні, нерівні, розлізлі, розмиті. У світі без прямих ліній Істина вислизає з поля зору, людина дивиться і не надто знає, що бачить, навіть, коли бачить.
Ми зупинилися на вугільному складі за квартал від проспекту Кєштинського. Два державники пішли перевірити міст. Вистояв лише міст Шелєхова; всі старші, слабші конструкції зніс кригоплав, коли все скресло, а понтонний міст поплив аж у Льодовий океан. Й іноді можна було вільно пройти по Шелєхові, а іноді революціонери зі східного берега стріляли без попередження; натомість ще в інші часи для переходу вистачало якогось датку в натуральній формі. Державники пішли, і мали повернутися через годину. Ми розсідлали й витерли коней. Я випив теплого спирта, закурив цигарку… а потім не мав уже до чого узятися, й вийшов пройтися. Людина повертається до міста через роки, місто пересунулося у часі, людина пересунулася у часі, тепер слід наново роздивитися ці мапи зморщок і рубців. Десь тут, неподалік Кєштинського, стояла «Дідькова Дука»…
Ліхтарі не горіли, я тільки зараз це помітив. Я мало не наштовхнувся на такий крижлізний стовп, підняв голову. Ліхтар, таки так! Мимоволі я озирнувся на Старий Іркутськ, на підхмарне небо, — чи висить там хмара тьмітла, криючи верх вежі Сибирьхожета? Але дощ укрив її набагато щільніше, і я взагалі не побачив ні вежі, ні куполів Собору Христа Спасителя, нічого від правобережного Іркутська. Місто розлилося на комплекс свинцевих, сизобарвних плям, наче посмертних виливів на шкірі небіжчика, — на землі й на небі.
У якийсь момент я, мабуть, не туди повернув, — я вліз у якийсь завулок, завалений до другого поверху уже гниючим сміттям. Я повернувся. Останнім поглядом я вловив обрис людини на купі сміття: туди викидали також і людське сміття. Скільки люду загинуло в Іркутську від пошесних недуг, скільки — від голоду? Я відступив, заслонюючи уста рукавом дождевика. Як і в зимовій імлі, так і тепер, за заслонами дощу, перехожі прослизали вулицями Іркутська, майже не бачачи одні одних. Я намагався зазирати їм в обличчя, не закриті, зрештою, тепер мороскляними окулярами й шарфами. Худі, з нездоровим кольором обличчя, великими синцями під очима, не від тьмідини, а від багатомісячного недоїдання… Допоки Іркутськ експортував у світ крижлізні багатства, то він міг собі дозволити доправляти в Зиму всілякий харч; тепер, однак, порушилися лад і рівновага, нема за що купувати пшеницю і рис, немає кому купувати, загалом сама ідея купецтва була зупинена на час революції. Сибірське рільництво ще не зовсім прокинулося; потрібно вигнати селян із міст назад на ріллю, у господарства, передані державі у власність, та у степ і тайгу, розділені безкоштовно. У пана Порфірія усе це було розписано в правничих проектах, готових до втілення. Партії, які контролювали Іркутськ, уже встигли віддати кілька розпоряджень з приводу Аграрної Реформи — кожне із них страхало жорстокими покараннями тóму, хто послухається неблагонадійних розпоряджень: тож важко дивуватися відсутності ентузіазму в селянства. Очевидно, що скоро Крига знову скує Сибір, доведеться радше довіритися рільництву Царства Пітьми, отим піднебесним фермам, які працюють на тунґетитовому ґрунті, під важким тьмітлом…
У «Дідьковій Руці» було більше клієнтів, ніж я запам’ятав. А може, це просто такі часи, коли всі цілими днями просиджують тут, у залі внизу, не маючи справ у місті, зануреному в хаос й отупляючі злидні. Мене зацікавило, як господар розраховується зі своїми гостями — в якій валюті? За якими цінами? Чи знаходить для них бодай якусь їжу? Повісивши біля дверей промокле пальто, відставивши ціпок, я присів на вільне місце під вікном. Теплою імлою заповнив залу тютюновий дим, дим і пара зі самоварів, які тихо попахкували. Чай був для всіх. Під світлиною Алістера Кроулі панове європейської зовнішности ділили на хустинці із гербовою монограмою ущент засохлу порцію жовтого сиру; мірилом служили зубочистки. Сибіряк (тобто, наполовину азіат) у незґрабному й потворного крою костюмі з шотландської вовни, сидячи за столиком, де колись лежали шахи незакінченої партії між Кроулі й отцем Платоном, чистив і змащував розібрану на частини винтовку Мосіна. Поруч, біля зимної печі, дрімаючий старий мочив ноги у бляшаній мідниці. Ледве я сів, до мене підійшов вірменин із дитячими очима й запитав, чи я приїхав Транссибом. Я здивувався. Невже Транссиб їздить далі? Вірменин був дрібним торгівцем «принагідним крамом», у даний час безробітним. На відновлення руху Транссибу тут усі чекали, як на знак від Бога. Кожен ешелон із Владивостока давав привід для свята. Позаду за сибіряком з ґвинтівкою Мосіна стояв радіоприймач; гості й знайомі з околиці збиралися тут у години трансляції харбінських й обських передач послухати новини зі світу; уночі вдавалося впіймати хвилі з Гонконґу й далі. Я спитав про новини з Європи. Вірменин зумів тільки розповісти, що Франц Фердинанд підписав з Ніколаєм II Алєксандровічем якесь «краківське перемир’я» для спеціального протиреволюційного союзу. Начебто горів Львів. Літо в Європі було винятково сухе й спекотне.