Велетень-китаєць розносив чай у філігранних горнятках. Я не мав навіть пуляресу, не кажучи вже про справжні деньги. Я розвів руками й сказав, що не зможу заплатити. Він похитав лисою головою і поставив переді мною гарячу філіжанку. Я подякував. Цукру, меду, солі, чи молока або вершків, звісно ж, не було. В чае вимочували напівзапліснявілі шкоринки цитрини й помаранчі. «Зуби, — сказав вірменин і беззубо посміхнувся. — Зуби випадають». Раптом із вулиці вбіг паруючий від дощу жандарм у заболоченому розкомплектованому мундире. Панове, заволав він, і відразу ж замовк каварняний гамір, панове, нова революція насувається! Потім він вийняв з-за пазухи пожмаканий папір і розправив його в себе на грудях. Я глянув: «Новая Сибирская Газета». Там було відтворене оте святкове фото, на щастя, такої жахливої якости, що однаково добре могло зображувати три ялинки замість трьох чоловіків. Жандарм прочитав пропаґандистську статтю друкованого органу ЗДС. І ще до того, як він завершив, між публікою у залі «Дідькової Руки» спалахнули запеклі суперечки. «Товариство Промислу Історії!» А що це означає, сто чортів! Але при цій згадці у вірменина загорілися очі. Крижлізо хочуть виробляти! Ай-яй-яй, таж новий ринок для тунґетиту буде! Слушно, проте, одразу ж той і той зауважили, що Поченґло для цього передусім потребує контролю за Транссибірською маґістраллю. А отож, мусить якомога швидше ввійти до Іркутська й домовитися з Побєдоносцевим і Центросибирью. Знову будуть воювати за місто! Перехрестилися, заволали про милосердя до Господа, сплюнули. На це очуняв дідуньо з ногами у воді. Поченґло, харчав він, Поченґло, Фішенштайн, Ґерославський. Погляньте-но, два із них поляки, а третій — також наче поляк, бо єврей! Що це за змова проти Імператора, проти Росії!.. Вигнати цю чуму геть із Імперії! А сибіряк погладив його масивною лапою по голівці, — та заспокойтеся, батечку, Імперії вже немає.
Дзиґар пробив годину. Я вибачився, підвівся, мені час іти. Вірменин приглядався до мене, коли я вдягав пальто, — чи міг він мене, однак, упізнати? Не міг. Піднявши комір, я вийшов на дощ, грязюка хтиво засмоктала взуття. Де Кєштинський проспект, де Анґара, в який бік до державників… Я роззирнувся навсібіч. Брак прямих ліній, — а це більше, ніж ілюзія ока в щілині, ці кам’яниці справді погнулися, покривилися, спотворилися і сплющилися. A-о, кабак на іншому боці, таж він зліва вже запав до половини вікна, мало бракує, що закритим балконом у вулицю втопче. Я озирнувся на «Дідькову Руку», чи готель також не обсунувся у землю якимось крилом. Вірменин стояв перед входом із парасолькою над головою і наполегливо на мене витріщався. Я відсалютував, приклавши тьмідинометр до скроні. Він збентежився. Извините, господин, какое… Я знизав плечима. Чи ми вже колись бачилися? Торговець обережно підійшов. Я зовсім не думаю, що ви приїхали Транссибом, зізнався він, перешіптуючи рясний дощ. Як я вже до вас придивився… Ви людина Чорного Сяйва, упізнаю. Я пробурмотів щось ухильно. Він підійшов ще ближче, ховаючи мене під парасольку. Він вчитався мені в обличчя, як у книжку з кодом. Чи не знаєте ви цієї чутки? — спитав він крізь дощ. Стільки зараз чуток, так багато чуток від часу Відлиги! А деякі правдиві, деякі відверто брехливі, деякі такі й такі. Що буцімто, коли ворожба вдала, він спускається до міста й блукає самотою між людьми, невпізнаний, незнаний, чужий, підсідаючи ненадовго то тут, то там, підслуховуючи-прислухаючись, розпитуючи відверто, набираючи в уста смаку й духу міста. Ніхто його не назве на ім’я, — адже ніхто його під іменем на очі не бачив. Чи він це, чи не він? Він? Він? Не він. Побєдоносцев!