Саме вчасно, щоб підглянути ще один акт безугавної революції. Троє озброєних підлітків притисли під рушницями четвертого, який либонь належав до іншої політичної правди. Діялося це на іншому боці вулиці, я бачив тільки їхні спини. Вони власне в’язали руки тому нещасному. Мотузку вони вже перекинули через ліхтар, — у них була відпрацьована техніка вішання, до одного кінця мотузки кріпили камінь, і цим каменем кидали понад поперечкою стовпа. Приречений уже не пручався: спочатку він щось до них кричав, але вони заткали йому рота жменею грязюки.
Тепер зашморг на його шиї, двійко вішателів хапають за інший кінець мотузки, потягнуть на знак…
На них із дощу налетів кіннотний загін, тільки чотири вершники, але цього було задосить: вони затоптали кінськими копитами того, який тримав приреченого під прицілом, застрелили одного вішателя, а другого загнали під стіну. Як хутко обертається Істина в розмороженому потоці Історії! Врятована жертва, звільнена від пут, упіймала того третього вішателя й потягла, попри те, що він хвицав ногами, під ліхтар. Зашморг був уже готовий — вільний кінець мотузки прикріпив до сідла один із вершників, і залишилося тільки стиснути коня острогами — я аж вихилився з вікна, отака вона екзекуційна лихоманка, яка й випадкового глядача завиграшки проймає пристрасним трепетом, — плюючись грязюкою, уцілілий затягнув зашморг на шиї свого ката…
Піді мною тріснула дошка, посипалася цегла, я упав на другий поверх.
Коли я оговтався від шоку й підвівся, увесь потовчений, на коліна, мацаючи за поламаними кістками, вони вже стояли навколо з націленими ґвинтівками. Я підняв руки вгору. Аби тільки встати на ноги, зв’язати погляд із поглядом, адже у мене немає при собі ні зброї, ні жодних обтяжуючих паперів…
На всякий случай, вони насамперед побили мене до непритомности.
Мені від того сильно запухло друге око, єдине ще зряче, чого я не відчував, занурений у рівномірно розподілений біль, і перша думка після повернення до решти почуттів була така, що почуття зору ніколи не повернеться до мене, бо мене осліпили, тому я не бачу. Ото мене тривога охопила! Тривога, й гнів, і якась звіряча жага помсти, — я почав кидатися, зв’язаний у м’ясний рулет, по негладкій поверхні, битися об меблі й стіни, вигукуючи погрози й лайки. Аж хтось підійшов (я чув кроки), і вдарив мене знову в тім’я, і я знову поринув у нетяму.
Потім я уже був розсудливішим. Опритомнівши, я лежав тихо й тільки крутив головою у різні боки, вдаряючись у дошки: так я відстежив особливий біль у розквашеній повіці й кривавий пухир, що наріс на оці. Я проколов його гострою скалкою й відчув тепло, що спливає по обличчі. Я почав боротися з повікою: хоча б міліметр, хоча б щілина, щоб побачити блиск світла — чах, стрелило мені в зіниці червоне світло. Я повернувся на бік, аби із цієї хробачої позиції, залитий кров’ю, дивитися крізь кров на свою в’язницю.