І коли я отак вислуховував шепіт і божевільне хихотіння доведеного до тваринного стану губернаторського чиновника, підійшов до нас попід стіною якийсь троцькіст у шкіряній, добре скроєній куртці, з трьома отворами від куль на грудях, тримаючи над головою газолінову лампу. Я замовк, коли побачив рух тіні на дерев’яних поверхнях. Той зупинився, похитався на підборах козацьких чобіт із високими лискучими халявами, нахилився, приставив мені до скроні умбру палаючої лампи. Я сіпнувся назад. Він схопив мене за полу піджака, ривком сіпнув у сидяче положення і заходився обшукувати кишені. Пуляреса у мене не було. Але цей бойовик був, однак, більш скрупульозний. Щомиті він, утім, зиркав мені в око, та й я перебував під дивним враженням, що знаю звідкись цього чорнявого молодика з кострубатим обличчям, замерзлим під гнівними зморшками, із пишними вусами, які вкривали уста, із спрацьованими долонями, твердими від мозолів. Він? Він? Не він. Троцькіст знайшов у мене під брезентом черепахову папку з рисунком панни Єлени, узяв, відкрив, присвітив собі на картон, посміхаючись у вуса. Я марно запротестував, а він зацідив мені навідліг, навіть не стиснувши кулак. Але шкіра під сліпим оком тріснула мені, немов від розрізу. Коли він уже йшов, у газоліновому блиску я зауважив ту яскраву зірку на його підмізинному пальці: перстень із великим діамантом, тепер поплямований кров’ю. Я його легко упізнав у захололій пам’яті — він? Він! — Діамант Великих Моголів пана Войслава Веліцького.
Задрижала підлога й тремтіння охопило увесь будинок, задзеленчали шиби у вікнах: проїхав потяг. Вони тримали нас десь неподалік залізниці, — чи ж не під контролем троцькістів перебуває Иннокентьевский Поселок й усі ті робітничі селища на південь від Двірця Муравйова? Я лежав, пригнічений дедалі похмурішими думками. Повбивали всіх, уб’ють і мене. Фахівець від марнування алґоритмічно обчислених планів! Мав Історію перед собою на робочому столі, але ж ні, мусив сам попхатися у найглибшу ентропію! Тепла цівка поволі котилася мені по щоці, несамовито дражнячи нерви на шкірі; я тер обличчям до дошки. Біль, біль, біль. Ур’яш придивлявся до мене дикими очима. Дýурні, сичав він, дýрні, дýрні вони усі! Смотри, як танцюють, як золотом навзаєм в очиська світять, як під кришталевими люстрами позіхають, красавицами, орденами пишаються! Де тепер ті князі, генералы, адмірали? Де вони? Чистилище!
А й справді, де вони тепер? Я спитав перетвореного на собаку комісара про князя Блуцького. Адже він стояв із царськими силами спершу в Алєксандровську, а потім, після отієї дивної угоди з Побєдоносцевим і графом Шульцом-Зимовим, відступив на Об. Чи Імператор віддавав йому якісь накази після Відлиги? На це Францішек Марковіч затрусив кліткою, б’ючись у прути в раптовій істерії. Хри! Хри! Хри! Князь Блуцький! Князя Блуцького його власна дружина хотіла отруїти! Такий ото пакт із Побєдоносцевим заморозницький був, і така сила графа Зимового на троні Сибіру: Крига! Крига! Але скресло. Й тепер мене зжеруть. Хри!
Я заплющив око. Він уже цілковито розтанув, пам’ять витекла йому вухами. Могло бути так, могло бути інак. Я понишпорив незґрабними пальцями у путах, — ні, не розплутаю. Напружив м’язи. Не порву. Щохвилі хтось проходив, якщо не через самé продовгувате приміщення, то сходами ліворуч або праворуч; так я не втечу. Якби ж то бодай знати, куди виходять оті високі вікна… Мороскло важко розтрощити, але, може, пощастить вибити із розгону вікно разом із луткою й вистрибнути назовні, — але що, коли це другий-третій поверх, а до землі нічого, лише провалля? Зламаю собі шию. А може, й ні. Може, на якийсь вугільний терикон, або дашок, або вагон на залізничному рукаві вискочу. Я розплющив око. Підхопитися, розбігтися, десять кроків, луп, чорне вікно. Тож як? Вдасться? Не вдасться? Виживу? Не виживу? Стрибати? Не стрибати? Перш ніж прийдуть і потягнуть на ліхтар, або, ще гірше, посадять у клітку і доведуть до божевілля. Я прикусив язика. Істина чи омана? Істина чи омана?