— Пан Ґерославський?
— Ми знайомі?
— Ні. Але — чи дозволите?
— Я чекаю на певну особу.
— Вибачте. — Попеляста потьміта хвилювалася навколо нього, немов дим навколо полум’я. Він дивився білобарвним оком крізь монокль із дикою жадібністю. — Схожість непомильна, так, — ви той його син.
— Ви були знайомі з Філіпом Ґерославським?
— Дозвольте представитися — Ізидор Хрущинський.
Всталося, потислося йому руку.
— Бенедикт Ґерославський.
— Я залишаюся боржником вашого батька. Коли матимете час, — він вийняв футляр для візитних карток, — запрошую. Сам я тепер із клієнтом. — Він озирнувся через плече.
«Хрущинский & Сыновья, Склады Спирта, Проспект Туманный 2».
— Й ось так ви мене з якогось дива — впізнали?
— Бачите, — обвів він жестом руки з хустиною залу в світінях, — тепер такі речі трапляються. — Він кивнув. — Але… остерігайтеся Пілсудського.
— Вибачте?..
— Він прийде за вами.
Сховалося його картку разом із карткою Поченґла.
«Тепер такі речі трапляються». Тепер — себто під Сяйвом? Після виходу з Варшавського побачилося вулицю, перетворену на тунель тьмітла, в якому перевалювалася сіробарвними бовванами густа імла, а в ній мляво мерехтіли світла саней і ліхтарів. За шибами всіх вікон обабіч палали тьмічки. У небі над Іркутськом висіла велика гора оніксу. Навіть бубон глашатаев з-за будівлі лазні бив квапливіше, ніж зазвичай.
Сілося у сани, загорнулося у шкури, мороз щипав у щоки, розігріті алкоголем.
— Навіщо вони палять ті тьмічки, га?
— Господин, не дивіться, — гаркнув Чинґіз Щекєльніков.
— Що?
— Господин, одягніть ці кляті окуляри. Це шкідливо для здоров’я.
— Але навіщо тьмічки?
— А ви бачили тіні від Чорного Сяйва?
Піднялося руку в рукавиці над колінами. Бліда світінь лягла на нерівно підгорнутій бараниці. Спочатку вона тільки тремтіла на пругах, звиваючись неритмічно й пухнучи назовні, як кожна звичайна світінь. Але минулося кілька холодних вдихів — і почало добачатися у її формі та метаморфозах форми клопіткі значення, підозріле кореспондування óбразу із думкою. Ось профіль обличчя — чий? — Уже передчувається, уже знається. А це купинá розщеплених блискавок. А це прямокутна банкнота. Револьвер. Знову обличчя.
— Сонные рабы кажуть, що так починається.
— Що?
— Необхідність. — Він схопив за руку й брутально потягнув її униз, гасячи світінь. — Значит, правда драна.
Їхалося через занурене в імлу й неприродну темряву Місто Криги, під післяполуденним Сонцем, під метеорологічним явищем тьмідини. Навіть люті мали барву попелу (на моросклі вона стікала з них у сніг і парувала в небо). Озирнулося на вежу Сибирьхожета. Її вершина, найвищі поверхи із апартаментами Побєдоносцева, була зовсім невидима, її проковтнуло Чёрное Сияние. Царство Тьми. Мурашки пробігли по спині, коли згадалися óбрази зі сну: небо Підземного Світу, перетворене на свій неґатив, неґативне Сонце з кривими променями, перевернуті світло й тінь, блиск і морок, день і ніч, життя і смерть, буття і небуття. Покійники морозять свої діряві кістки при тьмітлі чорних вогнів.