— Пан Ґерославський, — бурмотіла вона поволі, — якщо він так називався, бо я не знаю, не пам’ятаю, хіба мешкав хтось такий, так, так, якщо ви так кажете. Добре? Добре?
Ну ж розпач і безвихідь! Забулося уже, яким тупим і нетямущим може бути польське селянство, бо занадто довго жилося у місті, занадто багато оберталося серед собі подібних і міської голоти, — яка врешті-решт зовсім інша, ніж сільська голота, а вже особливо в Варшаві, де кожний вуличний спритник, у своєму кривоміщанському середовищі залишений, переважить уродженою і набутою метикуватістю п’ятьох повітових шляхтичів, а власника маєтку і його управителя візьме на закуску. А ця бабушка — чи їй тут хтось погрожує? Що слід їй чогось боятися? Потерпає вона від чогось?
— Але ви пам’ятаєте, чи ні?! — вже майже вилося. — Скажіть правду, бабо клята, я ж вам нічого не зроблю!
— Так, так, так, вибачте, пане.
Схопилося її і зупинилося посеред руху, бо вона вже на коліна кинутися хотіла, за ноги обіймати.
— Пам’ятаю, пам’ятаю, — повторювала вона, — все, як вам завгодно.
Прогналося її геть, перш ніж зло спалахне в людині, й справді вчиниться якусь кривду Богу духа винній жінці. Засапаним, червоним знялося шубу й жбурнулося до шапки. Причовгав нищечком єврей із ґлінтвейном і супом. Старий біля каміна очуняв і загукав горілки. Стерши слину із підборіддя, він продовжив перервану на сон або уві сні оповідь про потоплених у Байкалі священними вітрами рибалок, яким спів пісків провістив пекельне посмертне життя, і що тепер вони з’являються під поверхнею гладіні, щоб вийти поміж людей у світлі Місяця і Чорного Сяйва — а як, а так: у брилах геометричних, кутастих ув’язнені, рибалки й кожен нещасний сибірський потопельник, бо сплили вони усі Шляхами Мамутів до Священного Моря, себто озера Байкал, як увесь Сибір до нього спливає, але тільки одна Анґара з нього витікає, а власне не витікає, скована морозом до дна, й так ото з кожним місяцем більше й більше невоскреслих трупів клубочаться і з тріском крижаним навзаєм товчуться під білою гладью всекриги, щоразу тісніше їм у льоді, й щоразу міцніший натиск пре на них із глибин пітьми, із підземного світу, тож коли хто вийде тут надвір у рідкісну спокійну ніч і погляне вдало-невдало на широчінь замерзлого Байкалу, то, буває, почує і побачить лускання і раптовий гуркіт льодовикових мас, наче залп гармат під льодом, і, Господи помилуй, трупа в брилі молочній, напівпрозорій, вистреленого до зірок з-під льоду, як я був побачив, — казав дід до вогню.
Повернувся Щекєльніков.
— Вона підглядає за нами, — прошепотів він, по-змовницьки схилившись над мискою. — Підслуховує, стежить з-за дверей, крізь шпару.
Тільки подивилося похмуро.
— Увесь час, — цідив він із задоволенням, — і потім, як уже пішла.
— Хто?
— Мені піти знайти?
— Іди.
Він вихлептав рибну юшку, посидів ще якийсь час, закурив, подумал і пішов.
Копирсалося шпичкою у дірці від зуба. Питається про минуле — й дивується, коли з’ясовується, що минулого немає? А скажімо, баба скаже те чи се, — то що? Як це нібито допоможе накреслити майбутні батькові Шляхи? Чи не занадто багато сподівається від Криги? Палець пана Кожинського! Що позаяк можна тут створити істинність і знищити хибність, — як створилося єдиноістинного убивцю в експресі, — то так створиться істинного батька?..
Повернувся Щекєльніков.
— Ходімо.
— Що? Куди?
— Хапайте шубу й ходімо, поговоримо під стайнею, вона втекла ненадовго з очей єврея і матері.
— Що?
Квапливо вдягнувшись, попрямувалося за Чинґізом. Ненадовго вийшлося на мороз і сніг; одразу скрутилося під глибокий навіс у тіні вигину, між якоюсь невеликою добудовою і, мабуть, стайнею, на боці, протилежному колії; тут, у кутку, за сажнями дров стояла щільно загорнута в хустки й шалі молода дівчина-смуглянка, яка хухала тьмяно в долоні й покашлювала перлистим світінням.
— Ліва Генриківна Вуцба, — сказав Чинґіз, мало не посміхаючись. — Господин Вєнєдікт Філіповіч Ґерославський.
— Ви, панно, дочка Генрика Вуцби? Чоботаря із Пепелища?
— Так. Вельможний пан шукає свого батька, правда ж?
— Чи я завдаю вам цим клопоту? Наражаю на небезпеку? В цьому є якась таємниця? Що ви так ховаєтеся, а ваша мати…
— О, ні, — збентежилася вона. — Ви не розумієте…
— Чого?
— Мати… — Лівушка загорнулася у хустки й шалі ще щільніше, так, що тільки карі очка зблискували між тканинами; але й очка теж згасли, коли вона відвела погляд. — Ви думаєте, що ми працюємо в єврея на кухні в холодному завошивленому заїзді на краю світу, посеред крижаної пустелі, — бо так нам через тупість жіночу побачилося? — Раптом вона розплакалася. — Уже б нам хіба померти від голоду, замерзнути десь по підвалах довелося! Боже мій! Які люди підлі! Вуйко Стефан, який нам після батька майстерню відібрав і на брук викинув, — а мати, а матері, а матері… — Їй перехопило подих. — Ви не зрозумієте, що можна розхворітися від самої лише нужди, що можна від злиднів розум втратити. Матір тепер інша жінка. Ви думаєте, що людина боїться чогось, когось — того, отого, тамтого. Але вона вже боїться взагалі усього, ви бачили, вона вже тільки в утомі й болю знаходить утіху, й у молитві за це страждання; вона тоді щаслива, коли після дня вбивчої роботи може запропонувати Богові увечері страждання і нещастя свої, тоді слабка усмішка на її обличчі — Ісусе Христе! Я не можу! Не можу!