— Ах! На дні Байкалу!
— На дні Байкалу, під льодом. Нанесений із водою, поки не замерз байкальський вододіл…
— Тонни чистого тунґетиту.
— Які реакції там відбуваються? Під таким тиском — у темряві…
— Під корінням бурульника.
— Яка глибина Байкалу?
Глупої ночі потяг минув Порт Байкал і Ліствянку, проїхав крізь широку на версту Браму Анґари. Снігова завія послабшала, понад гонитвою білого пилу виднілося тьмітлисте небо, тобто чорна діра між зірками. Надягнулося знову мороскляні окуляри, зняті при вході до потяга. Доктор Тесла зі свого боку затягнув заслінку — бліда світінь танцювала на підлозі купе й на чоботях дрімаючого Стєпана.
— Я думав скористатися тими їхніми буріннями власне для замірів, щоб зібрати комплексні дані для теслектричних таблиць. — Серб заклав ногу на ногу, постукав олівцем об оправу записника, білість його рукавичок спливала на ногавиці, а їхня темно-сіра барва всякала в дерево сидіння. — Земля не є настільки однорідним осередком, занадто багато змінних слід урахувати, я довго про це говорив із професором Юркатом. А тут — чистий лід. Спершу спущу тьмідинопоглинальний зонд. Потім слід буде пробити кілька дуже віддалених один від одного отворів. У центральному пункті я запущу тунґетитовий ґенератор і приглянуся до поширення тьмідини. — Він розгорнув свій нотатник і почав щось рисувати. — Як теслектричні хвилі розходяться у кризі, в земній корі? Яка частота теслектричного пульсу планети? Бо коли я це знатиму… — він писав, бурмочучи щось рідною мовою.
Світінь на підлозі купе ластилася біля його ніг, лякливо відстрибуючи при кожному русі старого винахідника.
Наступного дня слід було з’явитися для перевірки до Міністерства Зими. Зранку перебувалося у паскудному настрої. Саме пробудження не віщувало нічого доброго: сон урвало наростаюче дудніння бубнів глашатаев. Від Анґари наближався лютий, якщо до завтра він не поверне чи не вморозиться назад під землю, доведеться покинути Цветистую сімнадцять. За сніданком Міхася дуже вередувала; закінчилося тим, що вона скинула зі столу маслянку й, хлипаючи, втекла від бонни. Маслянка перевернулася на штани із останнього пристойного темного костюма. — Ну, з моєї фіґури то я вам нічого не зможу позичити, — розсміявся пан Войслав, — але, може, Ґжеґож знайде щось у себе. Мусите домовитися із кравцем. — Зараз зайду в Будинок Моди, там, певно, мають верхній одяг і ґалантерею для чоловіків. — Проте спершу мусилося з’явитися біля Сорочого базару, в представництві Зими. Поїхалося у тих поплямованих штанях, сяк-так відчищених картопляним борошном і спиртом. Над Іркутськом розверзлися уста чорнильця, який плювався наче чорним чорнилом, потоки тьмітла заливали вулиці міста, каламутили імлу; ранкове сонце не цілком змогло крізь них пробитися. Цвіли тінисто-світінні веселки. На Амурській стояв в імлі монументальний морозяник, об’їжджалося навколо, виник затор. Пригадалася сцена з перехрестя Маршалковської і Єрусалимських алей, гасовий вогонь під ґляціальною медузою. На моросклі все це блимало нервово, пломенисто. Є певні зображення (лютий над серединою вулиці), сама композиція яких надає їм слушности й ваги; так само око й рука рисувальника завжди прагнуть до центра кола, а рівносторонній трикутник більше доречний, ніж різносторонній. А може, просто
Чёрное Сияние вже лягло на умисл. — Їде слідом за нами, — мимрив пан Щекєльніков, — стежить від будинку. — Навіть не спиталося. З мосту Шелєхова зійшла колона піхоти. Мабуть, Імперія перекидає війська з японського фронту на Камчатку, на спорудження Аляскинського тунелю; частину підрозділів, утім, найвиразніше відправили на захід, — може вони застрягли в Іркутську не випадково, а через зростання активности Японського Леґіону? До того ж зі стіни передпокою у митниці вже зірвали воєнний плакат. Сидячи в секретаріаті комісара Шембуха (товстий Міхаїл знову кудись подівся), не могло не зауважитися, свєю чергою, портрета царя на протилежній стіні — чи його тут хтось навмисно криво вішає? Устати, підійти, поправити? Сиділося з шубою на колінах, яка прикривала масні плями. Увійшов сивий вусань у мундирі високого сановника, став посеред покою, гучно перднув, низько вклонився перед зображенням Ніколая II Алєксандровіча й сів на лаві під ним. Глипнулося обережно (що було важко, зважаючи на те, що одне обличчя уміщене навпроти іншого, як портрет царя — навпроти портрета міністра). Чиновник сидів, випроставши спину, наче кий проковтнув, спершись потилицею до стіни, задерши погано поголене підборіддя і витріщаючись просто себе. Не вдалося розпізнати цієї гри поглядів. Чи це погляд гнівний, осудливий? Чи цей сивак споглядає так «згори» з презирством? З обуренням? Претензією? З приводу? Поправилося шубу на колінах, ширше її розкладаючи. Бачить плями? Не бачить? Бачить. Відвелося погляд. Він сидів нерухомо, потьміт виливався йому з-за спини на білий тиньк, мов піна, що стікає з браги. Чи він узагалі дихає? Принаймні не кліпає. Проковтнулося слину, відчуваючи, що, попри всі зусилля і присяги, чинені в душі, на обличчя виповзає гарячий рум’янець, червона квітка сорому. — Я чекаю добрих п’ятнадцять хвилин, комісар, мабуть, знову кудись вийшов, — сказалося, що два слова підвищуючи голос. Сивак не реаґував. У голові почали вибухати дедалі химерніші ідеї, — може він справді не дихає, бо якось непомітно зазнав серцевого нападу? Й сидить зараз навпроти холонучий труп? І говориться із трупом? Зі статечним трупом схрещується погляди? Зринув образ великої зали очікування у бюро Імперії, де лава за лавою сидять у тиші й нерухомості живі й мертві прохачі, й ті, що оце в очікуванні на прихильність чиновника поволі конають. А коли настає черга трупа, швейцари вносять його, застиглого, сидячи, перед лик референта, прокуратора чи іншого канцеляриста, адже прусський чиновний ритуал мусить бути дотримано й не можна образити серйозність Установи. Увійшов секретар-татарин. Зауваживши вусатого сивака, він дещо зблід. Чемно вклонившись, він сів за письмовий стіл і встромив носа в папери. Спробувалося упіймати його погляд, дати йому знак очима, делікатно переказати запитальну міну, — проте він жодного разу навіть не підняв голови. Ситуація ускладнилася ще більше. Ті масні огидні плями, певно, видно з-під шуби. Палалося. Раптом старий підхопився з лави — мало не підскочилося самому. Він підійшов, простягнув руку. Мимоволі всталося і потислося її, незґрабно підтримуючи лівою хутро.