З глибини алькову, світлом медвяним залитого, тривала атака на наступний орган чуття. Кришталеві скарбнички парфумерії пропонували дорогоцінні пахощі в чудернацьких мороскляних флакониках, де перепліталися веселкові папужі зблиски із веселками спокусливих запахів. Вистачило пройти вздовж першої секції, і навіть людина з наполовину затканим носом скорялася якійсь чарíвності, вистачило прочитати етикетки на крижлізних бляшках, виставлених під емблемою Еда Піно: Paquita Lily, Jasmin De France, Violette Princesse, Persian Amandia, Blue Nymphia, Bouquet Marie Louise… Чи відчуття запаху — це відчуття, яке оперує невидимим, нечутним, недоторканним, — чи воно не найближче до позаматеріального світу?
Уява одразу ж підсунула образ панни Вуцби у несміливому товаристві не набагато заможнішого нареченого, як вони прогулюються перед Будинком Моди пополудні їхнього єдиного вільного дня на тижні, або й упродовж усього місяця, щоб принаймні надивитися на прекрасні óбрази, проходячи, торкнутися вищого життя, позахоплюватися елеґантними панами й вишуканими панями, старшими удвічі від такого підлітка, бо ж для них кроїться мода, для зрілих жінок, понад тридцятилітніх, вони — ідеал жінки: жінка довершена, сповнена, а не девушка незріла, себто половина, чверть жінки. La passion se porte vieux. А тимчасом можна принаймні подихати повітрям багатства — втягнути в легені ці запашні міазми розкоші…
— Пані Ґвуждж?
— Отам.
Упізналося її завдяки русій косі й ластовинню. Гарної статури жінка бальзаківського віку, із видатним бюстом і широкими, міцними долонями. Вона не мала обручки.
Почекалося, аж поки вона відійде від клієнтки; тоді підійшлося і ввічливо їй представилося.
Жінка мимоволі поглянула крізь вітражне вікно на вуличну світінь.
— Я так і подумала.
— Вибачте?
— Я вас снила на цвинтарі. — Вона зітхнула, потрусила головою, затиснула губи. — Почекайте, я відпрошуся у клерка.
Вона з’явилася через кілька хвилин, уже в пальті із дещо вицвілим видряним коміром, у хутряному круглому капелюшку.
Жінка хутко збігла сходами, натягуючи рукавички.
— Не стійте так, шановний, знову почнуться пересуди.
— Це погано?
Нарочито узялося її попід руку.
Вона раптом розсміялася, оголивши зуби, майже всі ще білі й рівні.
— Та будь ласка! — Вона нахилила голову, підставивши пухку щоку. — Дівка обцілована, щастя від самого ранку.
На вулиці сáме вона повела, одразу повернувши на Головну й до видимих крізь імлу будівель Географічного Товариства й Митниці, звідки щойно приїхалося.
— Ви — пан Бенедикт? — упевнилася вона, вийнявши із торбинки мороскляні окуляри й настромивши їх на носа. Вона зупинилася, щоб натерти обличчя якоюсь маззю, а відтак огорнула білим шарфом, оздобленим численними довгими френзелями, що спливали по пальті бодай до пояса.
— Він вам казав?
— Він казав, що має дітей. Як ви про мене довідалися?
Сказалося.
— Але чому ви здивовані? — спиталося. — Адже він міг урешті-решт писати додому.
— Про мене? — Присягнулося б, що вона під шарфом знову посміхнулася.
Поганий ранковий гумор хутко повернувся.
— Ви знаєте, що моя мати померла лише рік тому, рік і три місяці.
— І ви думаєте, що вона знала?
— Ні. Він не писав.
— Тож, напевно, вона померла не через мене. Для мене вона не існувала.
— Для батька, мабуть, також не існувала.
— Ах! І ви тепер приїхали, щоби — що? Кинути все це йому в обличчя? А тут іще таке неподобство! Пфі!
— Ви погоджуєтеся, що знали, що він був одружений.
Вона мовчала досить довго. Змінила ритм дихання, і коли вже відгукнулася, то змінила й тон.
— Так ми, шановний, не розмовлятимемо. — Жінка не висмикнула руку, але відчулося, що думала, чи не вчинити так; нарешті вона відпустила руку вільно. — Ви не засоромите мене жодним моїм щирим почуттям. Я кохала Філіпа. Кохаю. Кохала.
Убралося мороскляні окуляри.
— Вибачте.
— Але за що? Ви соромитеся за мене!
Дивилося у білобарвну імлу.
— Як ви познайомилися?
— Він — сильна людина. Вам же це якнайкраще відомо. Я ніколи не знала нікого сильнішого. Мій батько, який чверть століття керував Горным Управлением на Амурі, каже, що силу людини можна пізнати завдяки нещастям, які на неї спадають. Хто гнучкий, тонкий і лагідний, той без проблем скоряється течії і вітрові й вписується у будь-які обставини; а хто твердий, той чинить опір, і що міцніше на своєму наполягає, то важче життя проти нього пре. Врешті він відчуває, немов увесь світ на нього тисне зі самої лише злостивости: зламайся, зламайся, зламайся! Все інше пригнулося, розмилося, піддалося, — а тут одна колючка стирчить й у бік коле. Тож увесь тягар світу падає на цю колючку: зламати, вирвати, знищити. Є такі люди-колючки, — ви знаєте про це, пане Бенедикте? Що вони колючі. Завжди усіх колють. Подібними сильними характерами можна щиро захоплюватися і щиро їх кохати, але з ними неможливо жити.