— Ви розійшлися.
— Так. — Шарф її обличчя посивів від тьмітлистого дихання. — Але — як ми познайомилися! Ми познайомилися таким чином, що він відлупцював мого кузена, а потім приніс його до нас додому, щоб його перев’язати.
— Вірю. — Закашлялося: мороз входив у горло, ріс у грудях. Піднеслося хутряний комір, ховаючи в ньому рота й носа. — Він мешкав тоді у Вуцбів, так? Коли ви останній раз чули про нього?
— Він пішов напровесні тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. Згодом — якісь плітки, чутки. Якось до нас заходили люди з охранки, вони теж допитувалися, чи не мала я від нього вісток.
— Він не писав.
— Ні. — Вона хрипко засміялася. — Не писав.
— Він сказав вам, чому, кгр, чому він це зробив?
Вийшлося на вулицю Головну й повернулося на схід, залишивши Базар, Митницю і Географічне Товариство й твердиню генерал-губернатора позаду.
Дивне почуття росло в людині, у міру того, як вона прогулювалася вулицями Міста Криги: що вона прогулюється на самоті. Що нікого більше на цих вулицях немає; навіть якщо хтось пішки з дому вийшов, одразу ж його ковтала імла. Інших перехожих бачилося украй рідко, себто тоді, коли майже на них наштовхнешся, оминаючи в останній момент. Звуки їхніх кроків, їхні голоси, шум вуличного руху — все загрузало в цій вологій ваті. Споряджені лампами сани минали, брязкаючи дзвіночками ліворуч, у річці синьобарвних випарів. Небо мало барву неба, позаяк насправді мало кольору Чорного Сяйва, проте на мороскло воно пролилося назад, як жовток розбитого яйця, хлюпнутий назад у шкаралупу.
— Той побитий кузен, — сказала вона, — працює у Зимному Ніколаєвську на студницях, має камрадів-зимовиків, глибоко віруючу братію. Від них я і чую ці плітки. Батько Мороз — порятунок або знищення світу, Посол Підземелля.
— Ви в це не вірите.
— Він ніколи не розповідав мені багато про минуле, але ж я знаю, що вирок він отримав за політичні справи, за збройні напади. Так?
— Ну, а як це стосується до…
— Бо я довго вважала, що йому це вже минулося, у кожному разі відхворів, вимучив це із себе, постатечнішав, — сімейна людина, котра любить свою родину, позбувається утопічних амбіцій, вони — привілей молодости. Але потім я зміркувала…
— Колючка.
— Навесні того року, одразу після сенсації довкола Німого Повітроплавця, коли Філіп перестав повертатися вночі з роботи й щойно тільки від кузена через його знайомих із «Руд Горчинського» я вивідала, що якісь люди після настання темряви його там, у Ніколаєвську, відвідують, що нібито Юзеф Пілсудський зі своїми Сибірськими Стрільцями через Ніколаєвськ їхав, і тоді…
— Зачекайте! — Стиснулося пані Леокадію за лікоть. — Мій батько працював у «Рудах Горчинського»?
Вона повернула голову, подивилося крізь мороскло в мороскло, барви цілком розбовталися ув очах.
— То ви не знали? — вжахнулася вона здивовано. — Філіп — освічений геолог! І чим він тут мав займатися? Його взяли, ще й руку поцілували, Горчинський навіть про дипломи не питав.
— Тоді чому він так довго в чоботарів у холодній норі мешкав?
— А про це я спитаю його рідного сина: чому Філіп Ґерославський такий, яким є? Може, син мені швидше на це відповість! Чому він не може жити нормальним життям, як інші люди, чому сам себе жене від пригоди до пригоди, від однієї життєвої неможливости до іншої, завжди сам себе в глухий кут заганяє, що врешті-решт тільки зубами скреготнути залишається і на диво якесь для нього сподіватися! Чому!
Відкашлялося.
— Але ви хотіли його таким.
Вона зняла на мить окуляри, щоб осушити очі (дуже нерозсудливо плакати на морозі) й витерти носа хустинкою.
— Але ж я знаю, що я ніякий не богатырь, я не народжена, не замерзла для товариських леґенд. Хто ви?
— За фахом? Математик.
— Математик. Що, ви конче візьмете собі дружину, вправну в цифрах? Ні. Вона вийде заміж за Бенедикта Ґерославського-нареченого, а не Бенедикта Ґерославського-математика. Ми дивимося на людей тільки з одного боку, кожен зі свого; це Бог може побачити людину миттю зусібіч: і згори, й знизу ще, ха, й зсередини.