Пані Леокадія не читала молитви — вона щось оповідала своїй донечці мелодійним голосом, як говорять до немовлят. Хрест іскристо палав. Поглянулося у бік світіні від стіни церкви — напівголий чоловік із лопатою вийшов у тьмітло, повернув голову, зиркнув єдиним оком. Натягнуто вклонився. Торкнулося рукою у рукавичці краю шапки. Єрофєй злегка посміхнувся під рубцем і вдарив затиснутим кулаком себе в посинілі груди. Стиснулося руку в кулак і вдарилося у груди теж.
То був час дивних чорних сяйв, і багато речей, чинених у їхньому тьмітлі, радше були подібні до вчинків, що приснилися у доконечному сні.
Про зламану копейку
— Продавцем, наприклад, або помічником у канцелярії чи рахівником у якійсь бухгалтерії.
— Але ж, пане Бенедикте! На милість Божу! Ніхто вас не виганяє! — Пан Войслав аж за серце у великому афекті схопився (щоправда, помилившись при цьому боком тіла). — Ми справді раді вас гостити! Діти вас люблять! Дуже! Панії теж — бо мають із ким поговорити. Хіба не так вони кажуть? — Що ви добірний слухач — чи не так?
— Бо я мало говорю.
— Пане Бенедикте! Якщо ви журитеся тими кількома сотнями…
— Я мушу заробляти, — повторилося із тупою упертістю. — Я мушу повернути борги.
— Але чи я вас питаю про терміни?! Чи вимагаю повернення?! Ні!
— Ви аж занадто гостинні, одного лихого слова не можу сказати. Але що ж? — Місяць, другий, хто знає, коли Шембах мене відпустить, — а я тут мушу нахлібником-недорікою жити, як стара тітка, котра на утриманні родини повільно доживає віку? Я не збираюся іти вимагати утримання від Зими! Тож я й подумав про ті крижлізні спілки, — кожне друге прізвище чую там польське, — а ви усіх знаєте.
Ковтнулося решту настою, відставилося філіжанку. Поглянулося при цьому мимоволі на нігті: не те, чи обкусані (бо ні), а те, що вже усі блідо-сині, без бодай смужки рожевої унизу. Це був один із видимих наслідків низькотьмідинової дієти у високотьмідиновому середовищі Краю Криги. Й далі малося теж враження, що потьміт, який спливає з тіла й одягу, інший, ніж потьміт лютовців: та само інтенсивність відхилення світла, його протилежний вектор. Люди, однак, не звертали на це уваги.
— Я навіть не кажу про пана Порфірія, це, ймовірно, було б незручно, — але хто такий Горчинський?..
Пан Войслав змахнув рукою, наче муху відганяв.
— Де ж то ви про дідуся Горчинського почули? Горчинський давно Круппові випродався за харбінські розписки, шістнадцять від ста, бідолаха він. — Пан Веліцький поплескав себе по череві, потягнув за бороду й поглянув запитливо, наче по-новому дивлячись на людину, з явною підозрою у шахрайстві.
Може, він це побачить, подумалося, — але не відвелося очей, тільки власне поглядом на погляд відповілося, ще й піднявши голову й стягнувши губи. Може, він розкусить: що завмерло, не може так раптово змінити свою форму.
Але ні — бо й звідки пан Веліцький мав би знати таємниці чорної фізики?
Він видихнув.
— І добре складається! — плеснув пан Войслав у долоні. — Чоловік мусить мати заняття, чоловік мусить чути вартість у руках. Як не може сам заробити, то мусить покладатися на доброту інших людей, жити, як жінка на утриманні, — маєте рацію! — Він схопився за ланцюжок, поглянув на опуклий кишеньковий годинник. — Пошлю Трифона, пан Цвайґрос устигне відповісти. То готуйтеся, пане Бенедикте, поїдемо!
— Уже? Я щойно повернувся.
— А куди це ви так на світанку останнім часом даєте драла, добродію? Снідаєте десь у місті? А може, вже красавицу якусь, пане Бенедикте, звабили, га? То я б тоді скоріше зрозумів ваші вечірні походеньки, хе-хе. Не вас першого Амур тут би підстрелив.
Було 13 вересня, святого Івана Золотоустого, субота, ранок після пізнього сніданку в домівці в родини Веліцьких. Крижані промені літнього Сонця осяювали високі вікна їдальні, плинні мороскляні вітражі. Лютий відморозився назад в Анґару, що всіх на Цветистой дуже підбадьорило. Мацюсеві вночі випав молочний зуб, він отримав за нього від батька важкого півімперіала — тепер він світив ним собі в очі, стоячи біля вікна й пускаючи крізь мороскло золотих зайчиків. При цьому він широко відкривав ротика, нишпорячи язичком під щоками; малюк тільки тоді припиняв копирсатися у яснах, коли хтось новий входив до покою — старий камердинер Ґжеґож, покоївка, кухарка, бонна, Трифон, — на що Мацюсь повертав до нього відполіровану монету й лоскотав його по обличчі світелком.
— Гросі маю! — оголошував він. — Маю гросі!