Поїхалося із паном Войславом до каварні Віттеля — на віддалі одного перехрестя від вулиці Головної, четвертий поверх величної будівлі в стилі модерн, над вивіскою нью-йоркської «Ґерманії», вхід від боку фліґеля. На сходах розминулося із череватим напівазіатом, котрий квапливо одягав на себе шубу.
— Що, тікаєте? — запитав його пан Войслав. — Куди так квапитеся? — Той лише пирхнув і побіг галопом униз. — Ужецький, — пояснив пан Веліцький. — Від матері китайской, але православний старовір, робить великі гроші на пресованому чаї, чолов’яга коштує півмільйона живцем. — Зрозумілося, у яке товариство входиться.
Ще до того, як пан Войслав устиг віддати шубу ґардеробникові, Веліцького упіймав молодий семіт із прилизаними чорними кучерями, накручений нервовою енерґією: видно, він зауважив Веліцького крізь скляні двері вестибюля.
Юнак наздогнав його й почав навпростець:
— Сім тисяч пудів брудної чартушки, через три дні на вітці в Иннокентьевском Один, оплата авансом сорок відсотків, моя людина приймає векселі Штурца й Ґорубєва, жиро Бруге й спілка, Фішенштайн щойно давав мені двадцять шість із половиною, півтретя рухомого складу П’єтрицького, й що ви на це скажете, пане Веліцький?
— Він давав, чому ви не узяли?
— Хто сказав, що я не узяв? Чи я умом тронулся, щоби не брати, коли дають? Я взяв! Я вас питаю, що ви скажете, бо знаю, що ви заповзялися на Фішенштайна.
— Але який тут ґешефт, пане Рибко?
— Ґешефт завжди є! — Молодик, яким далі тіпало, потягнув Веліцького убік, не знати навіщо, бо голосу не стишив нітрохи. — Я можу мати ще п’ять тисяч пудів наступної суботи й можу їх тоді продати за двадцять сім або й вісім. Але…
— Але до наступної суботи Шульц десять разів устигне оголосити про відкриття Зимної залізниці.
— Тож я би їх продав вам сьогодні за двадцять п’ять, ну, нехай мене Бог за нерозсудливість покарає, двадцять чотири тисячі й сім сотень, і ви смієтеся панові Фішенштайнові в обличчя, зелений черв’як жере Фішенштайна!
— Ви мені продаєте чужий ризик, пане Рибко. — Веліцький легко вирвався з його рук, штовхнув двері до головної зали. — Я нині кауфну вашу руду, яка прибуде наступного тижня, а в понеділок прочитаю у «Вестнике» про відкриття лінії на Кєжму, й тоді мені сміятимуться у лице.
— Повторите мені це через тиждень, коли не знайдете ніде напівочищеної чартушки нижче тридцятки!
— Здоров’ям присягаюся, ви, мабуть, платите Пілсудському, пане Рибко.
— Що? Я? Це кому?
Увійшлося до зали. Пан Веліцький одразу попрямував до столика під гігантським люстром у позолочених рамах.
— Де Вальдусь? — спитав він двох сумних блондинів у пом’ятих костюмах.
— У Цвайґроса. Читали це? Кара Божа!
— Що там у вас?
Блондин праворуч ляснув по газетній плахті, розгорнутій між чаем і сушнею, упереміш з горіхами.
— Чи підпишуть мир, чи не підпишуть, воєнний податок збережуть тут принаймні на рік через — цитую — потребу відбудови військового потенціалу Імперії.
— Де це тут? A! То ще не офіційно.
— Іду до Педущика, — заявив похмуро блондин ліворуч. — Подам йому свою голову на таці. Якщо Побєдоносцев знову урадить віддати Дірявий Палац у виняткове користування Тіссенові, я розпродуюся. Хай мене лютий утне, розпродуюся!
— Де там, розпродастеся!.. — пирхнув пан Войслав, умостившись, сапаючи, в кріслі поруч і махнувши кельнерові. — Коли б ви хотіли розпродатися, то зробили б це, як був страйк шаманів. Скільки ви заробили на варшавських трамваях, п’ятдесят тисяч? Пане старший, самовар сюди, будь ласка!
— Ви продали крижлізо на рейки в Варшаві? — втрутилося. — А чи має там хтось контракт на водогін?
— Чого?
— Як це виглядало в містах, які раніше потрапили під Кригу? Труб не міняли?
— Пан Бенедикт Ґерославський, — формально представив Веліцький. — Нещодавно прибув із Варшави. Послухайте, Ужецький вискочив звідси, як ошпарений, — це через цей податок?
— Останні нотування з Европы, Гамбурґ і решта бірж, акції Банкферайн полетіли в канаву на чотириста п’ять крон і п’ятдесят галерів.
— Покажіть-но!
— Рубель тримається на двісті шістнадцяти коронах із дещицею.
— То ви ще й спекулянт видатний, хто б подумав, увесь у чотирипроцентних гіпотечних заставних й урядових обліґаціях.
— Сказав фахівець від тринькання маєтків.
Сумні блондини — це були брати Ґаврони, сини Якуба Ґаврона із Лодзі, селянського сина, котрий доробився на швейних машинах і вивчив дітей в європейських школах; поперхнувшись кісточкою сливи, він зійшов зі світу труду й грошви у віці сорока чотирьох років, залишивши близнюкам Янові та Янушові понад триста тисяч рублів готівкою плюс кілька інвестицій у Лодзі. Інцидент зі сливкою трапився року тисяча дев’ятсот десятого. До тисяча дев’ятсот тринадцятого брати встигли проциндрити майже увесь маєток. Проциндривши бáтьків, вони заходилися купчити власний, а Іркутськ епохи крижліза видався їм найкращим для цього місцем. У цьому вони не помилилися. Тим часом Ян одружився і сплодив дочку й сина — так росло нове покоління Ґавронів. Можливо, весь цикл повториться знову.