Розглядалося по залі. До полудня у суботу гостей ще можна було полічити на пальцях. Мабуть, і справді то були переважно поляки. Не зауважилося теж жодної жінки.
Під сонячним ландшафтом навпроти сидів рудий похмурий чолов’яга із поставою Лонґінуса Подбіп’єнти, лиш із дивно маленькою головою, причепленою на довгій дугоподібній шиї, на цей момент — низько опущеної носом у кухоль. Проте очі під гнівно насупленими бровами стежили за кожним рухом у каварні, й, мабуть, нічого не минало вух рудого: знаком підвищеної уваги був червоний блиск у зіницях і міцний стиск на кухлі лаписьок, якими природніше було б стискати сокиру.
— Це пан Левера, наш місцевий графоман, — прошепотів Веліцький, повернувшись назад до паруючого чая. — Раджу не підходити.
— А що, кусається?
— Коли прочитає щось добре, але не його. — Він розсміявся у вуса. — А вже нізащо в світі не згадуйте в присутності Левери про Вацлава Сєрошевского, ані жодних його творів. Левера йому до кінця життя не подарує. Подумайте лише, він замислив стати бардом Нового Сибіру, але що б він не заходився писати, завжди на півроку швидше це зробить Сєрошевский.
За два столики далі цідив каву кремезний бородань у прикрашеній барвистою вишивкою хрестиком рубашке. Такий собі Ґорубський, єдиний тут росіянин. А під дзиґарем за ним сидів доктор права Зенон Мишлівський, секретар пана Цвайґроса.
— Він стоятиме біля дверей і вітатиметься з усіма, — продовжив пан Войслав упівголоса. — Представтеся йому ґречно й дивіться, чи подасть він руку: якщо подасть, це добре, увійдіть. Сядьте тоді десь під стіною і там сидіть і слухайте, поки ми не вдаримо по руках. Потім можете говорити про посаду.
Потерлося ребро лівої руки, де ще поколювало під шкірою.
— Я сподівався, що ви мене комусь порекомендуєте, — може, комусь від Круппа.
— Ой, та я ж саме це й роблю! Коли ви сюди увійдете — то вже кращої рекомендації не треба, питайте й прохайте сміливо. — Він грубо відкашлявся. — Було б пристойно, якби я сам вам…
— Але ж! Дійсно!
— Ні, ні, я маю у фірмі тузінь вакансій, на яких міг би вас випробувати. Але, бачите, такі часи, якби не Пілсудський, хто знає, — але тепер я мусив звільнити людей від роботи на кілька тижнів. Отож…
— Ви мене бентежите, пане Войславе.
— Ні, ні, ні, — він змахнув хусточкою, заклопотано посміхаючись. Сьорбнувши чая, поглянув на годинник. — Половина на дванадцяту, будуть сходитися.
І справді, відвідувачів поволі більшало: заходив один, другий, третій. Усі тут зналися; спершу гості переходили від столика до столика, обмінюючись привітаннями, згодом знаходили собі місце й клацали пальцями до кельнера.
Ненадовго заскочив торговець хутрами Козєльцов, шукаючи когось. Побачивши Ґорубського, він, однак, почервонів увесь на обличчі й почав труситися, мов у пропасниці; спираючись обома руками на свій посріблений ціпок, він випльовував театральним шепотом брутальні обрáзи.
— Що з ним? — спиталося.
— Козєльцов і Ґорубський були кумами сердечними, разом тримали здорову частину торгівлі державними хутрами.
— Державними?
— Значит, из ясака. Але Козєльцову впала в око дочка Фелікса Ґнєвайли, закохався, бідачисько, до смерти. Вітаю, вітаю, пане Порфірію!
До столика підсів Порфірій Поченґло.
— Коли це діялося, — продовжував пан Веліцький, — сива давнина — в тисяча дев’ятсот сьомому, мабуть.
— А що, отой Ґорубський теж до неї смалив халяви?
— Ні, ні. Просто пан Фелікс Ґнєвайло був шляхтичем гордовитим і не збирався видавати дочь за цезаропапіста. Ну й Козєльцов перекинувся на римський обряд. Бо, бачите, це було після указа про віротерпимість Ніколая Алєксандровіча, тож акурат він мав право вчинити конверсію; Столипін незабаром знову замкнув релігії. Але — трапилося, Козєльцов став римо-католиком, одружився з полькою, і сам заходився хутко полячитися. Ґорубського мало грець не ухопив. Він намагався умовляти його й так і сяк, приводив йому попів, дияконів учених, ба навіть до дочки Ґнєвайла викликати в кума огиду намагався, — усе марно. Вони жорстоко посварилися. Що більше Козєльцов був католицьким, то більше Ґорубський — православним. Що більше Козєльцов польським, то більше Ґорубський — російським. І так із усім. Козєльцов скуповує велику рогату худобу, то Ґорубський акурат продає велику рогату худобу, навіть якщо собі в збиток. Козєльцов — розтальник, то Ґорубський — незламний заморозник. Згодом би, певно, якось зійшлися і помирилися, але тим часом настала Крига й — замерзло.