Пан Поченґло кивав головою, підтакуючи. Всі вже спостерігали за скандалом, який красиво розпалювався між Козєльцовим і Ґорубським.
— Мої ґрунти, рік тому обіцяні! — булькотів Козєльцов польською, дещо розтягуючи слова.
— По-русски уже не говоришь? — заглузував на це Ґорубський, навіть не підвівшись від кави.
— А щоб тобі бодай який прибуток з того вийшов!
— Нехай тебе голова не болить за мій прибуток, мої гроші.
— Реакція клята, ви всі собаки на сіні, самі не зароблять, й іншим не дадуть!
— А йди, йди, роби що завгодно, — але не за мого життя на цьому світі! Ані дітей моїх! Візьміть і заткніться на якомусь хуторе посеред тайги, як ті скопці чи інші кривовіри, на відлюдді, де нікого своїм неподобством не обурите, й ріжтеся там, партеся зі свинями, топіть у печах рублями й іконами, — чи що там тепер найпалкіші поступовці світу планують.
Козєльцов був уже червоний, як китайський лампіон: здавалося, що підголена по-сарматському чуприна справді димить потьмітом.
— Ви, пане, хуй, рило й пропаґанда!
— Пане? Пане? — реготав Ґорубський. — Тепер уже наді мною панувати будеш?
Товариство за столиком уже насилу стримувало сміх.
— Може, нехай хтось їх заспокоїть, — сказалося. — Зараз вони один на одного кинуться з кулаками.
— Та де там, це все тільки балачки.
— Щось від них занадто політикою відгонить.
— Козєльцов замерз великим демократом, — мугикнув Ян Ґаврон, поклав під язик цукор, ковтнув чаю і враз змінив тему. — Щось ви говорили про труби, — це може бути правда. Тунґусская Хладо-Железопромышленная Компания продала в силу петербурзького контракту чотириста тисяч пудів крижліза із високим умістом вуглецю. Але це завжди торги з міськими думами, чи хто там акурат контролює публічні закупівлі, — доводиться густо підмащувати, стелитися перед чиновниками. Хіба що без указу почнуть одні й другі домовласники або водогінні товариства проводити заміну. Мґм. Варшавські труби — з чого ви це висновуєте?
— Бо гідравліка в стінах лускає і вода замерзає у кранах.
Пан Поченґло пересунув самовар і нахилився над столом.
— Вибачте за вчора, пане Бенедикте, інтереси. Про що ви хотіли…
Скривилося.
— Не тут, не тепер.
Гримнуло. Це луснула молочно-біла шиба в дверях, якими розлючено грюкнув, вибігаючи, Козєльцов. Ґорубський тільки ширше розсівся на ампірній софі й гукнув ще горілки.
— Навіщо він узагалі сюди прийшов?
— Певно, саме для цього.
Пожувалося шоколадну ґалету.
— Часто такі історії трапляються?
— Які?
— Спольщених росіян.
Поченґло відкрив свою срібну цигарницю, оздоблену гербом міста тигра й соболя, почастував усіх довкола, закурив; теж закурилося.
— Пан Бенедикт, як уродженець Конґресового Царства, тільки одну рацію між поляками й росіянами бачить. — Він затягнувся, заклав ногу за ногу, зітхнув. — Пам’ятаю ваше здивування у Транссибі. Ви в романтичних оманах живете! Ви думаєте, що поляки — це нація, з Божої волі сама до гніту й кровопивства не здатна? А хоча б і тут, у Сибіру, — инородцы добре пам’ятають польського пана Яна Кшижановського, який у сімнадцятому столітті так вогнем і мечем тунґусів винищував, сваволячи за найгіршими звичаями Лаща й Стадницького, що спричинився до справжнього бунту місцевої людности в Охотську.
— Вони про це пам’ятають?
— Це пам’ять нації, а не людей. Чи ж ми не пам’ятаємо ґерманцям Ґрюнвальду? — Пан Порфірій дмухнув провокаційно тютюновим димом понад столом. — Скажу вам, що якби інакше історія обернулася, то ми б правили росіянами від князівства Московського до Чорного моря, і це росіяни виплакували б тепер жалюгідні скарги перед портретами короля Польщі й Литви, скимлячи про урядову полонізацію і денаціоналізування, а їхні кар’єристи наввипередки приймали б католицьку віру й у польські шати наряджалися.
— Ви марите.
— Та ні! Сибір — це найкращий доказ. В Історії завжди є якісь заплутаності, якісь події й об’єктивні обставини, що викривлюють образ, їх годі змінити, тож важко взяти людину й людину, націю й націю — і порівняти: той талановитіший, той менше, той дав собі раду, той ні, оці — матеріал на Імперію, а ті лише випадково чвертю земної кулі трясуть. Але, якщо був узагалі десь колись такий полігон Історії, порожнє поле, Історією не торкнуте, однаково важке для усіх, із прихованими можливостями великого успіху для здібних і сильних волею, і з неминучим покаранням на горло для тупих і ледачих, — то власне Сибір є цим полігоном.