— Ні! Мусить бути порядок і сила для захисту від тих, хто заміряються нас поневолити. Але не може бути жодної держави, жодної влади, яка із земних престолів диктує добро й зло, — ніщо суще не може стояти понад людиною.
Пан Порфірій від душі розсміявся.
— Ото вже ви у вухо зацідили! Учений логік! Держава й недержава! Влада й не-влада! Вольність і не-вольність! Отлично! Коли вже вигадаєте, як подібні парадокси втілити, обов’язково дайте мені знати, неодмінно скористаюся рецептом.
Пан Порфірій допив чай, вибачився і пішов у вбиральню. Охололося, остигалося хутко. У головній залі каварні збиралися і далі гості, не сідаючи уже навіть, вони обмінювалися привітаннями й пліткували в групах по кілька осіб. Їх було загалом понад сорок, панове огрядні, добре одягнені, із золотими й тунґетитовими перснями на пальцях, із діамантами й пухзолотом, демонструючи багатство, що в Європі мало б непристойний і доволі вульґарний вигляд. Гомін польських голосів заповнив каварню. Загасилося цигарку. На дзиґарі була за десять дванадцята. Тепер доза тьмідини, подумалося, тепер теслектрична динамо-машина придалася б, — заморозитися на ці годину-дві. Бо як знову щось дивне в лиху мить у голову стрелить…
Повернувся Поченґло. Підхопилося й упіймалося його ще наодинці, біля стіни, між акварелями.
— Якось не було нагоди, — почалося здавленим голосом і з очима, втупленими в акварельну панораму Байкалу, — а я ж бо давно мав би це робити: я хочу перепросити вас за мою поведінку тієї ночі в Транссибірському експресі. — Й тільки сказавши це, змоглося повернутися поглядом до пана Порфірія.
Він якось дивно глянув з-під тих своїх, мов у кречета, надбрівних дуг, відблиски світіні промайнули в його блакитних очах. Якщо приховалося сором, то не під маскою байдужости, — Поченґло, напевно, зараз міркує, звідки цей гнів, чому похмурий, ворожий вираз на обличчі в Бенедикта Ґерославського.
— Так?
— Прошу вибачити мені. Я хочу, щоб між нами не було жодної обрáзи.
— Я обрáзи не маю, — сказав він обережно.
— Я не хочу жодної обрáзи, бо мушу просити вас про іншу, для мене важливу річ. Ви буваєте в панни Єлени Муклянович.
— Ах!
— Про що ви тоді мене питали, ви пам’ятаєте, сердечні питання тощо. — Спробувалося розплутати на обличчі мімічні вузли, проте, мабуть, безуспішно. Принаймні витрималося погляд Поченґли не кліпаючи. — Чи… чи… чи дасте ви мені слово чести, що… стосовно панни Муклянович… що ви думаєте про неї… що ваші наміри — тільки найсерйозніші?
Він завагався.
— А якщо дам?
— Тоді я благословлю вас. Але якщо ні, або якщо тут замерзне брехня…
— То чому ж ви сам не… Ну так, Le Fils du Gel, c’est très fâcheux. Ви збираєтеся чекати? Скільки? Вона виїде, а ви…
— То як воно буде?
Він приклав стиснутий кулак до серця.
Кивнулося головою.
— Це диявольський пакт, — сказав він за мить. — Не те, що пакт щодо жінки, хоча… два чоловіки й жінка, в це завжди дідько мішається. Але ви добре знаєте, що я нічого більше не прагну, ніж Відлиги й змін, визволення Сибіру. А після Відлиги — після Відлиги настане новий світ і будуть нові істини. Отож ви укладаєте пакт про жінку — й уже знаєте, в чому не будете переконувати батька. Чи це доречно — продати Історію за жіночий шарм?
— Ви надто довго живете в Краї Лютих. У Літі ми також знаємо, що таке честь.
Він знову здивовано поглянув.
— Ви мене, однак, дивуєте, пане Ґерославський. Є у цьому якесь божевілля, себто таємниця. — Під суворим поглядом він утримався від сміху, яким намірявся розрядити ситуацію. — То ви про це хотіли поговорити зі мною у Варшавському?
— Ні.
Пробило полудень.
Пробило полудень — і враз усі підвелися з-за столиків, шеф зали разом із паном Мишлівським стали в подвійних дверях віддалік, обер-кельнер натиснув клямку й уклонився до пояса. За дверима завирувала червона завіса, він встромив у неї руку й відхилив матеріал, вказуючи шлях. Гості наближалися по черзі, обмінювалися кількома словами з Мишлівським і зникали між карміновими складками. Пішли брати Ґаврони, пішов пан Поченґло, пішов пан Веліцький. Зауважилося редактора Вульку-Вулькевича, який проходив крізь двері після короткої балачки з доктором права. Незабаром, окрім купця Ґорубського й графомана Левери, в залі не залишилося нікого. Облизалося губи, провелося рукою по щетині, якою заростав череп (тепер поколювало шкіру на голові), й підійшлося рішучим кроком. — Так? — Пан Мишлівський підбадьорливо посміхнувся. — Бенедикт Ґерославський. — Бенедикт Ґерославський, — повторив він, ніби мусив почути ім’я із власних уст. Чи слід сказати що-небудь іще? Чи першого разу тут слід пройти випробування? За якими критеріями Мишлівський відокремлює тих, хто входить, від тих, кому увійти зась? Зобов’язує ритуал; зобов’язує традиція. Але пан Войслав не дав жодних інструкцій! «Представтеся йому ґречно й дивіться, чи подасть він руку». Тим часом чоловік у дверях стояв мовчки, не роблячи цього жесту, цілком виразно чогось чекаючи. Вклонитися йому ще раз? Стрелити підборами? Простягнути правицю? Відізватися — конче. Але що сказати? Що булося приведеним Войславом Веліцьким? Що є ся сином Батька Мороза? Сказати, що не знається, що сказати? Може, просто слід запитати. Веліцький мав би попередити! Стоялося, наче кам’яна статуя, дивлячись із не надто приязною затятістю просто себе, мабуть навіть затамувавши подих, і тільки теслектричний потік, струмінь пекучої мінус-тьмідини рухався під поверхнею тіла, жилами й нервами. Тлік-тляк, тлік-тляк, цокав, потішаючись, годинник. Шеф зали вдавав, що не дивився на сцену перед ним, напівобернувшись із рукою у червоній драперії. З кожною секундою зростав примус — ота внутрішня сила, яка, прецінь, ззовні до людини приходить і не має з людиною нічого спільного, — безособовий примус, який напружує м’язи обличчя, роззявляє по-собачьему уста, палить вогні під шкірою. Зараз усміхнеться винувато, зараз сором здолає. Стоялося, як статуя. Пан Мишлівський підняв відкриту долоню. І ледве за хвилю зреаґувалося, беручи й потискаючи її навально. Обер-кельнер запросив жестом. Увійшлося у м’яку червінь.