Проголосувавши за ухвали, запропоновані інженером Собєщанським, члени клубу почали обговорювати основний пункт зібрання, тобто поставу щодо реформи гірничого законодавства в губерніях Криги, заявленої прем’єр-міністром Струве. Досі в Імперії був чинним принцип, що власність на землю також включає у себе всі її природні багатства, а земля, що належить державі (тобто Росії Романових, але не самим Романовим), залишається відкритою для видобутку корисних копалин. Тепер це мало змінитися. Пйотр Струве намірився одержавити Шляхи Мамутів. Отоді за столом спалахнула вже гаряча суперечка із стуканням кулаком по стільниці, взаємним перекрикуванням і дзеленчанням у скло для утихомирення розгарячкованих, — що давало незначний ефект. Дехто із тих, хто сиділи під стінами, підходили до членів клубу, шепотіли їм щось на вухо; кружляли документи. Клуб однодумно виступав проти пропозиції Струве, натомість радикальні розбіжності постали в питанні методів протистояння проектові. Позаяк він однаково поціляв у всіх промисловців крижліза, незалежно від їхньої національности, фракція на чолі з Порфірієм Поченґлом наполягала на тому, щоб скористатися цією нагодою, аби створити всезагальний фронт прихильників відокремлення, котрий прагнув би оголосити бодай про економічну незалежність Сибіру. Вірнопідданська фракція не хотіла й чути про жодні подібні «провокації проти Імператора». Полоноцентрична фракція устами Іґнація Собєщанського заявляла питання про незалежність Польщі в контексті незалежности Сибіру — чи шанси першої завдяки другій збільшаться, чи зменшаться? І згідно з якими геополітичними планами це розраховувати? Лунали, врешті, доволі численні голоси членів клубу, щоби бути обережнішими, переважно з боку старшого покоління, яке сумнівалося у можливості проведення будь-яких глибших змін під Кригою — «А чи справді ми хочемо позбутися Криги?» — й побоювалися загрози з боку Японської імперії у разі, якби Сибір покинули війська Імперії. Хто нас тоді захистить, голодранці Пілсудського? Поченґло товк мороскляною попільничкою об стіл і волав: — Держава! Держава!
Інші курили — і собі закурилося цигарку.
— Вони в цьому не зізнаються, — зауважив кусюче редактор Вулька-Вулькевич, смикаючи гнівно за метелика, який заплутався високо на борлаку. — Буржуи брехливі! Я міг би пальцем вказати на тих, хто давав гроші Пілсудському й старій ПСП. Тепер, коли вони втратили сотні тисяч через замкнуту Кєжму, жоден не признається.
— Як же це, найбільші капіталісти оплачують діяльність соціалістів?
— Звичайно! А хто іще? Таж не бідота, якій самій на хліб бракує. Нападами на потяги масову збройну боротьбу не профінансуєш.
— Але де тут логіка? Вони платять за власну згубу!
— Ви живете в його домі й досі не відрізняєте карикатури на буржуя від істинного буржуя! Пане Бенедикте, це переважно добрі люди.
— Прошу?
— А що поганого ви можете сказати про свого господаря? Чи нема у нього доброго серця? Чи він не любить людей? А має гроші. Чому б йому не пожертвувати на боротьбу про спрямування Історії до загальної справедливости? Чи не болить йому нерівність, чи не засоромлює власне багатство на тлі нужди інших людей?