Задзеленчало скло. Пан Вулька-Вулькевич спотикався об крісла. Користуючись нагодою безкоштовної випивки, редактор припав уже до посуду з трунками й, попри ранню годину, встиг улити в себе чималу дозу алкоголю, — ніс у нього блищав, розчервонілося несвіже обличчя, над сивими бровами виступив піт, а жорсткі вусики безугавно тремтіли, мов комашині ніжки.
— Бачу, що ви також уже вдарили по руках, — буркнув він, скоса поглядаючи на візитну картку директора Ґживачевського. — Це як пошесть, знаєте, ця атмосфера, ця енерґія, — він змахнув рукою із келихом, вино хлюпнуло йому на манжет, він не зауважив, — ця гонитва, тут світ швидше обертається, дні швидше минають, година вгризається у годину, людина в гоні від ранку до вечора, й аж ніяк не тому, що її женуть працювати, не через голод і злидні, а тому, що завжди можна заробити на рубель більше, завжди є нагода, зиск якийсь на овиді, — й уже блиск в очах, нова сила в м’язах; вони можуть так мчати дні й ночі, від рубля до рубля, хижаки ринку. Ви думаєте, що я цього не відчуваю, теж відчуваю, хоча, звичайно, молоді стократ сильніше. Коли вони роблять гроші, то більше живі, а коли випускають гроші з рук, втрачають життя. Вас також прихопило, еге?
— Може. Трохи.
— Будете засновувати власну фірму?
Скривилося глузливо, але одразу ж посміх зійшов із обличчя. Сілося до столу, штовхнувши ліктем тарілочку під серветкою: мабуть, це було місце, призначене для члена клубу, який не з’явився на зібрання.
Власну фірму… Машинально почухалося між суглобами. Збудувати власний інтерес від нуля не вистачить часу: слід було б увійти з паями в існуючий. Хтось же мусить займатися перевезенням устаткування і провіанту на далекі сорочиська за Кєжмою. А це було б ідеальним прикриттям. Але де взяти капітал? Чи не краще найняти людей на один раз? Немає потреби будувати завод для виготовлення молотків, щоб забити тузінь цвяхів.
— Хочете зайнятися крижлізом? — допитувався Вулькевич.
— Мгм? Ні, ні. Я мусив би, зрештою, спершу розглянутися, вивчити умови…
Що за ідіотська думка! Фірму заснувати! Людина у своєму житті не мала ніколи навіть власних чотирьох стін, а тут раптом про паї, капітали, підприємства мріє! Новий напад божевілля, — либонь ще не вирівнялися рівні тьмідини в мозку.
Вулька-Вулькевич підняв майже порожнім келихом наполовину глузливий тост. — Здесь родится следующий капиталист.
— Та-а, капіталіст без капіталу.
— Капітал? Маркс не знався на людях! Погляньте, епх, погляньте на євреїв: приїжджають без шага за душею, і через двадцять років половина крамниць у містечку належить їм. Капітал припливає і відпливає — а людина або замерзла до грошей, або ні.
Пересунулося руку стільницею, великий палець натрапив під серветкою на монету. Узялося її з тарілочки, підкинулося у руці. То була мідна копейка минулого століття із двоголовим орлом на зворотному боці, маленька й легка. До того ж її підпиляли по діаметру між головами птаха так, що обидві половинки поєднувала тільки тоненька лінія металу. Узялося її у пальці. Дитина би зламала.
Про те, що годі відчути
Уже втретє працювалося тут у ролі моделі.
— Чи ви, пане Бенедикте, можете не рухатися!
— Я ж не рухаюся.
Стілець був незручний. Коли вперше відвідалося панну Єлену в пансіонаті Кірічкіної, панна вся була перемащена вугіллям, чорні пальчики, смуга під оком, пляма на носику, аж рука сама потягнулася за хустинкою. Єлена почала від розгонистих начерків на великих аркушах картону. Вона також мала мольберт, придатний, коли панна пробувала себе в жанрі портрета — тітки, покоївки, mademoiselle Філіпов, пана Поченґла. Пан Поченґло подарував їй набір малярських аксесуарів, включно з підрамниками вісім на десять, великою палітрою і коробкою фарб. Єлена малювала в наріжній кімнаті, користуючись сонячним світлом, підбіленим кригою і снігом, стілець було поставлено між вікнами. Зручніші крісла й фотелі виявилися занадто низькими, панна Муклянович мусила мати обличчя моделі на належній висоті: підходив тільки цей важкий сосновий стілець.