Двері у вітальню, де похропувала тітка Уршуля, залишалися відчиненими, щоби дотриматися decorum. Говорилося впівголоса, щоб її не розбудити. Одразу праворуч, на відстані плювка, подиху, малося віконну мороскляну тахлю, залиту всіма відтінками білости; на панну Єлену доводилося оглядати скоса лівим оком. Вона малювала, вбравши завеликий сарафан, мабуть придбаний у покоївки: тепер увесь у мазках вугілля і фарб. Незначними здриганнями викручувалося голову, щоби вловити Єленин напівпрофіль у тому чарівному забутті, коли її цілковито поглинало мистецтво малювання: виставивши язичка, губи прикусивши, потішно зморщившись, нахиляючи голівку й так і сяк, аж чорні завитки спадали їй на чоло, на очі, на рожеві щічки. Тоді вона сердито дмухала, таким чином відгортаючи волосся; або ще більше забувалася і простягала руку, й тоді поставав на обличчі в девушки плямистий maquillage, барвистий, мов квітуча лука.
— Ну, добре, але він у такому разі не був двоєженцем?
— Ні, тут із цією Леокадією Ґвуждж вони жили на віру.
— Попри все — яке нечуле серце! Вибачте, пане Бенедикте, але ж у Варшаві тоді помирала його дружина! Правда ж? Я добре знаю гидку людську натуру, — навіть дивно, що ніякий «доброзичливець» не написав їй про все, з чистої злостивости.
— Незаміжня жінка з дитиною, — ви думаєте, що вони бували тут у якомусь товаристві? У російській провінції це може б якось минулося, але в Іркутську? Вони власне з цим крилися, мабуть ніхто не знав про пані Ґвуждж і донечку.
— Голову рівніше! Отож… отож ви вважаєте, що це через смерть дитини. Ах! Це ж була ваша сестра, ваша зведена сестричка, — а як же звалася ота нібито ним застрелена?
— Емілія, Емілька.
— Ви знову поворушилися. — Вона підійшла, схопила за лікоть і зап’ястя, уклала так, уклала по-іншому, нахилила голівку, примружила око, втягнула щоки, — ні, й далі погано.
— Ав! Вивихнете мені руку.
Повернувши долоню, вона придивилася до неї зблизька.
— Ну, бачите, ви чухаєтеся і чухаєтеся, може до лікаря слід піти із цим, то якась екзема…
— Важко стриматися, коли…
— Мазь. Або носити бавовняні рукавички.
— Мгм. Як доктор Тесла.
— О, саме так! І, будь ласка, ще трохи витримайте! У мене чудове світло на профіль і плече.
На моросклі плавали форми будинків, туманів і лютих. Пансіонат Кірічкіної був розташований у південній частині старого Іркутська, в Греческом переулке, неподалік від Иннокентьевского посёлка. Костомаший палець вежі Сибирьхожета уже звично ділив краєвид метрополії навпіл, проте Собору Христа Спасителя звідси не було видно. Однак бронзові дзвони гриміли досить голосно. Сніг не падав, небо ясніло чисте, безхмарне, гладкий лазурит, Сонце стояло високо над хмарами; Чёрное Сияние вигасло цілковито. То був один із нечисленних днів, коли побачений із висоти Іркутськ відкривався перед людським зором щирою панорамою, гідною фресок або власне монументального образу. Уже дорогою із латинського храму Взяття Пресвятої Діви Марії у Славу небесну до Інтендантського Саду, сидячи в санях поруч із пані Уршулою, зауважилося незвичайний спокій, недільну тишу й нерухомість, що передалася також атмосфері: вітри вщухли, з неба зійшли хмари, навіть імла порідішала й опала на вулиці низько між будинками. Вперше можна було насолодитися барвистими віконницями іркутських хатин, синіми, зеленими, жовтими, прикрашеними розмаїтими, подібними до паморозі візерунками, вирізьбленими й у чудернацькій симетрії, і в більш неоковирній геометрії. Повітря було дивовижно прозорим, як буває у погожі морозні дні; найдальша форма на обрії чітко й виразно виділялася. Бліде світло мороскляних ліхтарів і веселки, які розщеплювалися на крижлізі, яж ніяк не каламутили зображення, а обрисовували його товстішими контурами тіні, тож кожен предмет, кожен силует, здавалося, були обведені стрічкою дорогоцінного матеріалу, — неначе на великій рухомій іконі. Й бубни принишкли, й перекупні горлянку не дерли, й узагалі не говорилося у санях — тільки балабони бряжчали на кінській збруї. Дзринь-дзрунь, сунулося крізь білобарвну ікону Міста Криги…
Интендантский Сад було засновано на березі Ушаковки понад півстоліття тому, згодом двічі вщент знищений, і тільки через кілька років після Великої Пожежі постав у міській думі Іркутська задум, аби місце оце, призначене для спілкування городян із природою, повернути до життя і дійсности, не зважаючи на кошти; це украй важливо в часи, коли Крига й вічна зима відтинають метрополію від природи. Серед засновників проекту були найпомітніші хладопромышленники, їхні прізвища та назви фірм і товариств, відлиті в щирому тунґетиті, прикрасили мармурові плити, встановлені біля входу в Сад, тобто біля шлюзу, де збирали плату за вхід у розмірі двох із половиною рублів від особи, один рубель від дитини. Оплата служила інструментом соціального фільтрування, оскільки жодна робітнича родина не могла собі дозволити таких витрат на коротке задоволення від прогулянки в теплі; крім того, утримання Саду дійсно пожирало щороку величезні кошти. Повітродувки, які подавали тепле повітря під мороскло, працювали безперервно, їх приводили у рух дизельні двигуни. Зимовики, яких наймали тузінями, лазили вночі, коли Сад було замкнуто для публіки, по конструкції гігантської теплиці, очищаючи крижані нарости й шукаючи бодай найменших щілин. Конструкція стояла на мереживній крижлізній рамі, котра представляла ту саму архітектурну манеру, що й Двірець Муравйова, бо народилася у голові того самого архітектора. Рубєцкій К.І. вигадав Сад, укритий перевернутими чашами веселкових лілій. У сонячні днини, як-от сьогодні, небесне світло, розчесане на моросклі в м’які семиколірні заграви, спадало тут просто на річечки, містки, гайки, квітучі луки, ставки й фонтани, білі лавки й альтанки, на дам і джентльменів, які прогулювалися піщаними алейками, на малечу, що вовтузилася у зéлені, вбрана в панчішки й фальбани à la Маленький лорд Фаунтлерой, у моряцький одяг із солом’яними капелюшками canotier. Відбувається театр літа, зобов’язує брехня одягу, поведінки й слова. Пані відкривають із-під хутряних шуб і палантинів, залишених у шлюзі, яскраві сукні з єдвабними нижніми спідницями, легкі англійські костюмы й асиметричні японські крої на високих корсетах, а все це ще й під весняною парасолькою, що начебто й справді заслонює від сонячного жару, і яку стискає ручка, обтягнута білою рукавичкою. Панове в літніх незастебнутих костюмах-трійках брешуть казанками й капелюхами, тонкими тростинами, начищеними лакованими туфлями із гострими носаками. Гуркотіння нагрівальних машин прокочується Садом в одностайному ритмі, так б’ється механічне серце цієї зéлені. Крізь веселку хвилястого даху видно хащі щогл із трупами, що оточують Интендантский Сад, — проте вони не зупиняють лютих. Щоразу, коли крізь Сад пройде морозяник, слід знову садити траву, прищеплювати дерева, відновлювати ідилічний краєвид квітка за квіткою — усю брехню. Струмочки не витікають і не впадають в Ушаковку; вони кружляють тут дивними вигинами, підтримувані прихованими устройствами, відокремлені від мерзлоти ізоляційним футером — брехня, брехня. Прогулюється повільною, статечною ходою, зрідка сідаючи на лавці, зупиняючись перед живописным ручьем. Ґречно кланяється знайомим і незнайомим. Обмінюється пустими люб’язностями — ні слова про інтереси, ні згадки про правдиве крижане життя, борони Боже про родинні турботи чи клопоти зі здоров’ям якісь згадати! Адже тут — Літо. Тут — тепленька фальш, наче накинута на плечі муслінова cache-nez. Чим би була bourgeoisie, позбавлена права брехати про себе? Ні аристократією, ні пролетаріатом; ні життям духу, ні життям матерії. Належить, отож, принаймні раз у тиждень прогулятися під міщанським Сонцем у найкращому світлому костюмі, із гарно вбраною жінкою попід руку. Коли потрапилося під командування панни Єлени — скільки ж це тижнів тому? — в храмі на службі Божій, сівши під її наглядом, то вона вже не відпустила й рішучим фліртом змусила супроводжувати її в Інтендантському Саду. Там проводиться годину-дві в нагрітому повітрі, охоче погодившись на цей компроміс із істиною. Тітка Уршуля перебуває на пристойній відстані, можна вільно розмовляти з панною Муклянович, і тим вільніше, що це знову прогулянка уральською лукою, веселкова балачка з експреса Котарбінського — можна казати найщирішу правду, діамантово правдиву — чи впізнає: істина це чи омана? — зупинившись на алебастровому містку під межею тепла, що йде від заводських машин, підставивши розрум’яніле лицо пестощам зефіру, із напівопущеними повіками…