— Не всі пам’ятають сни.
— Може, ви вживаєте оті китайські трави на сон грядущий?
— Мусить трапитися щось справді важливе, щоб я потім пригадав сон.
— А, бо ви сните про минуле! Але, — панна почухалася держаком пензля над бровою, — ви ж не вірите в минуле. Ви не вірите, що самі існуєте, чи не так? То як ви сните?
— Уві сні, панно Єлено, уві сні я існую.
— Не розумію.
— Чого ви не розумієте? С н и т ь с я, щ о і с н у є т ь с я. Інші снять так усе життя.
— Ха! То що сниться неіснуючому?
— Власне це. — Пересунулося на стільці, напружуючи й розслабляючи м’язи. — Снилося, наприклад… Уявіть собі такий різновид захворювання: психічна дебелість. Що дедалі більше й більше їсться. Пожирається, поглинається у власне існування дедалі більше й більше, крок за кроком, поза усякі межі здоров’я. Бо насамперед стається самим джерелом чуттів, якоюсь точкою, відсунутою за очі, за вуха, під шкіру. В голові, в мозку. Але потім пожирається решту тіла, тулуб, кінцівки: не перебуваєте в голові, а самі стаєте головою; ви також є ногами, й пальцями також, і ніготь, який злазить із великого пальця, — це також ви. Чи це здорóво? Гладшаєш далі: не тільки тіло, бо якщо ніготь, то й предмети довкола вас, найближча матерія, повітря, яке вдихаєте, видихаєте, повітря довкола. Ба більше. Дім. Земля, якою ступаєте. Межа між матерією тіла й матерією, яка торкається тіла, розмивається і зникає: це ви, й оце ви, може дещо слабше, — але ви, ви, ви. Й так усмоктується наступні царини матерії, годі стриматися. Ви бачили справжніх ненажер? Як вони їдять?
… Існування — це різновид хворобливої нав’язливої звички.
Вона серйозно подивилася з-над мольберта.
— Якби ви перестали труїтися цією теслектрикою!.. — зітхнула панна після довгої паузи.
— Ай-яй-яй, одразу ж труїтися!
— Я ж бачу, коли ви до мене заходите просто від Тесли, як це на вас діє.
— Ну і як?
— Голова!
— Уже, вже замерзаю.
— Ви думали, що спокусите мене, — коли хто раз засмакує, то пропав назавжди, так?
— А власне, які у вас заперечення? Наслухалися mademoiselle Філіпов, ну звісно.
— Боже мій, ви здивовані! Та це ж небезпечно! Ніхто не знає, як воно діє, що робить із людиною; навіть доктор Тесла!
— Тож звідки ви знаєте, що це небезпечно?
— Як ви мене сердите цими своїми мудруваннями!
— Вибачте.
— Він мало не вмер від цього!
— Усе можна передозувати, навіть кисень, зі смертельними наслідками.
— …
— Вибачте.
— Але навіщо, навіщо, скажіть мені, навіщо!
— Бо сáме тоді стається кимось більшим.
— Прошу?
— Ні, не можу.
— Спробуйте, пане Бенедикте.
— Ти той, ким є, думаєш те, що думаєш, відчуваєш те, що відчуваєш. Але якщо маєш вийти поза, якщо маєш перевести думку, яку ніхто раніше ніколи не переводив, — як маятник, вихилений з положення рівноваги, — то мусиш виштовхати себе зі себе. Бути водночас і собою, і кимось іншим від себе.
— Забрехатися.
— Збрехати. Може. Йдеться про те, що… Що більше ми замерзаємо, то менше можемо. Що більше ми… правдиві — то менше відчуваємо, менше мислимо, меншими… вужчими… обмеженішими людьми є.
— А ви, пане Бенедикте, хочете…
— Мислити немислиме.
— Відчувати невідчутне. — Утерши чоло рукавом лляної блузки, панна Муклянович невпевнено розсміялася. — Але ж це абсурд!
— Чи ви гадаєте, що відчуття, на які ви здатні, — це всі можливі відчуття?
— Ну, а які ще?
— Я маю ректи слово, для якого ви не маєте слів? Розкажіть про смуток людині, яка ніколи про смуток не чула.
— Я не сміюся. Мені хочеться плакати. Світ огидний. Він рухається без енерґії. Знеохочений.
— Ви описуєте поведінку.
— Так. — Вона задумалася. — Як ви вже сказали це в потязі…
Як серцю висловить себе?
Чи ж зрозуміє хто тебе?
Не зрозуміє слóва він,
Бо думка висловлена — тлін.
Зірвалося зі стільця, вхопилося за вухо, потягнулося до шиби й почалося стрімко лизати мороскло; друга рука підстрибувала в суглобах, мов розлючена змія, вимахуючи розчепіреною рукою в усі боки; ліва нога копала праву; нявчалося при цьому жалісно й вирячувалося очі.
Вона здригнулася.
— Божевілля.
— Це… це… це ваше тепер відчуття, — відсапнулося між лизанням і зойканням, — але що відчуваю я?
— Бруд на язику. Покиньте вже, що за витівки, тітоньку розбудите.
Відчепилося від шиби. Сплюнулося до плювальниці, поправилося сурдут.
Панна Муклянович, відійшовши від мольберта, витерла руки в хустку.