— Власне, в чому ви мене переконуєте? Що той чорний струм обертає людині мозок навиворіт?
— А ви, панно Єлено, не пам’ятаєте? Що ви відчували? Як поводилися? Ким були?
Вона знизала плечима.
— Є й інші способи вийти за межі себе. Алкоголь, наприклад.
— Алкоголь — це нездоровий замінник. Він заміняє одну в’язницю на іншу, Мороз на Мороз. — Підійшлося. — Ви завершили?
Вона завагалася.
— Я казала вам, що не покажу…
— Але я про-ошу.
Зазирнулося над мольбертом.
Мазня була несамовита.
— Що за схожість!
Вона радісно спалахнула.
— Ви, пане Бенедикте, справді так думаєте?
— Двоє очей, два вуха, й навіть носа видно.
Вона кинула пензель у куток.
— Бо ви безперервно рухаєтеся, і вертитеся, і крутитеся, і руками розмахуєте! Тільки погляну, щоразу іншу форму бачу, — то як я маю добру конкретику змалювати?
— А як малюють фантастичні сцени, вигадані?
Відпочилося потім у вітальні біля високого стола із сандалового дерева. Покоївка в неділю мала вихідний день, панна Муклянович сама притягла самовар і сервіз, не дозволила собі допомогти. З колоніальних складів у сусідній кам’яниці вона мала бляшанки різних зелених, червоних і чорних чаїв, і сумішей китайських прянощів, що мали короткі, дивні назви, і звучали подвійно екзотично, коли їх вимовляла панна Єлена. Покоями розійшлися пахощі трав’яного чая, майже бачилося цю барвисту смугу, яка снує у повітрі над килимами, комодами, отоманками, голландськими печами, креденсами й жардиньєрками, над похропуванням тітки Уршулі. Тітка прокинулася ненадовго, плямкнула й щільніше закуталася у шаль, аби заснути знову.
Бурульки за вікном блищали блакиттю.
На підвіконні, поруч із російськими виданнями пригодницьких романів Майн Ріда, лежало декілька товстих книг: російсько-італійські словники, італійська граматика, антологія італійських віршів. Панна Муклянович отримала їх від Порфірія Поченґла, вона надумала почати вивчати італійську мову, «щоби згаяти час». Нещодавно в Іркутську відкрив свою філію Всесвітній інститут іноземних мов для пань і панів The Berlitz School. — Мова, як вода! — захоплювалася вона, відтак розгортала том на випадковій сторінці й читала кілька речень, анітрохи не розуміючи їхнього сенсу. — Як плине, як шумує, як перлисто виблискує, як хвилюється!
Перш ніж сісти, вона не змінила поплямованого сарафана, тільки помила руки. Ножем із кістяною ручкою панна нарізувала черемховий хліб, намащувала княженікою.
— Настоящая хозяйка.
— Пан Порфірій казав мені перед богослужінням, як ви переконували його одружитися зі мною.
Захлинулося.
— Ні. Тобто… Не так. Може він… — Ковтнулося чая. — Я ж бо… виїду… або… що з батьком… не знаю, як буде зі мною. Отож… Щоб вчинити чесно…
— Це ж як?
— Вибачте, не гнівайтеся на мене.
— Що ви сьогодні з цим вибаченням!..
— Правду кажучи, я уже взагалі не мав би до вас заходити.
Задумавшись, вона злизувала з пальців джем.
— Але, пане Бенку, але чому? — тихо спитала вона.
Також стишилося голос.
— Ви мене тепер знову питаєте про речі, для яких бракує слів.
Вона зі свистом втягнула повітря.
— Ви закохалися, у цьому немає нічого осоромного. — Вона пошукала під столом руку; після секунди нерішучости стиснулося у долоні холодну долоню панни. Великий палець пересунувся від зап’ястя по лінії п’ястка до маслачків. Тут пульсувала в ритмі ударів серця Єлени підшкірна жилка. Зупинилося великий палець на жилці. Найвища й найскладніша форма щирости тіла…
— Спробую, — прошепотілося, піднімаючи погляд на зосереджене обличчя девушки, із лівим профілем, освітленим крижаним блиском; блиск лягав на панну, на стільницю, на самовар, стріляв відображеннями з леза ножа. Сонячні промені, відбиті від панорами білого міста, потрапляли до салону, відфільтровані крізь калейдоскопічне мороскло, білість мала тисячу живих відтінків, білість вгризалася у тканину, в дерево, в тіло, білість правила миттю, думки були білими й слова білими, й голос білим.
— Спробую, спробується. Alors. Чи мені закохалося? Як мається сказати правду? Панно Єлено, так воно буває, коли перекладається внутрішню мову міжлюдською мовою. Звідки знається, що закоханий? Бо таке слово між людьми, коли квіти, поцілунки, побачення, пристрасть, записки, погляди крадькома, в дошлюбних зізнаннях і в романтичних ситуаціях, у поривах жінки й чоловіка й у нестямі молодости. Бачите, панно? Поведінка, поведінка. Якщо так поводиться — то мусить бути закоханий. Але не навпаки, не починаючи від відчуття, — бо як перекладеш, як витлумачиш? Не витлумачиш. Дістав у морду, повернувся і пішов геть — боягуз. А звідки ми знаємо, що боягуз? Бо повівся, як боягуз. — Закліпалося від засліплення. — Чи є ся закоханим, бо поводиться, як закоханий? Як порівняти душу однієї людини із душею іншої людини? Немає такої міри, немає такої ваги. Проявляються лише рухи матерії: жести тіла, звуки, що з уст видобуваються, химерні форми паморозі. Але, позаяк ми живемо в цьому із дитинства й не знаємо іншої мови, то самі себе вмовляємо й віримо в це щиро, що оскільки рух матерії подібний, то й рух душі той сам, так само званий — що то не паморозь, що ця форма щось означає, що існує сама собою. Боягузтво. Відвага. Ненависть. Любов. Боже мій, чи ви й справді гадали, що почуття, на які ви самі здатні, є усіма можливими почуттями?!