Вона поволі звільнила долоню зі стиску, провела нею по ножі, по лезу й гладкій ручці.
— То які ж іще? — спитала вона ледь чутно.
Упалося перед нею на коліна, встромилося вказівний палець в уста й прокусилося тіло, а потім, поцілувавши поділ сукні, забрудненої фарбами, зробилося теплою кров’ю у панни на устах потрійний знак. Вона здригнулася. Іншою рукою схопилося девушку за ногу вище щиколотки, замкнулося долоню як залізні кайдани. Полічилося до десяти, відчуваючи теслектричний потік, який припливав в організмі. Щоразу, коли панна відкривала уста, щоби щось сказати, міцніше стискалося хват: аж допоки вона вже нічого не хотіла сказати. Дивилося мовчки, не кліпаючи, накладаючи погляд на погляд. І Єлена повільно, дуже повільно кивнула головою. Voilà! З радісною посмішкою билося відтак кулаком по паркеті, поки не здерлося шкіру на долоні. А тоді сілося знову в крісло, щоб допити китайський чай.
Панна Єлена зняла з вікна важкий том: розгорнула, не дивлячись. Тільки зупинивши ніготь на обраному наосліп вірші, піднесла книгу до білости й співучо прочитала:
— Qualsivoglia.
Смакувалося слово на язику: як вода, як хвиля, як піна.
— Qualsivoglia.
Про кров лютих
Першого дня роботи в Круппа зупинилася чверть студниць у Зимному Ніколаєвську, й страйк зимовиків струсонув крижаною промисловістю.
Почалося з того, що паном Веліцьким знову опанував ґонор і він навіть чути не хотів жодних пропозицій про повернення грошей, які ж бо мусив викласти із власної кишені, оплачуючи здорованів-костоломів, найнятих для охорони будинку, ну й пана Щекєльнікова, що все разом триває уже другий місяць. А чи вони ще узагалі навіщось потрібні? Чи ще хтось кидає камінням у вікна, чи нападають на вулиці послідовники змовницьких теорій Криги? Уже скоро люди почнуть сміятися, що чоловік усюди тягає за собою кремезного грубіяна, настраханий дивак.
Так дражнячись, зійшлося із паном Войславом понеділкового ранку до сіней на першому поверсі, й там засталося здорованів у товаристві Щекєльнікова, які притискали до землі якогось галасливого мужика, підозріло легко одягнутого, завдяки чому одразу ж зміркувалося про його зимівничу натуру. — До Батюшки Мороза! — верещав він. — Поки не буде запізно! — верещав він. — Вы хуи горбатые! — верещав він. — Пустіть! — Вартові лупцювали його по хребті й сідницях кедровими ломаками. Пан Веліцький стримав ревних служак. Виявилося, що упійманий зимовик намагався прослизнути до возівні, коли звідти виводили сани. І його вже мали назад за ворота викинути, коли зауважили блиск медальйону на посинілих грудях, у розрізі сорочини. Спиталося його, чи сповідує він віру Мартинову. Він тільки сплюнув кров’ю. Запиталося його:
— Занадто пізно для чого?
Отож, історія розвивалася від учорашньої пообідньої пори, коли генерал-губернатор Шульц-Зимовий несподівано знову відхилив запрошення Алєксандра Алєксандровіча Побєдоносцева, ба більше — відмовився побачитися з його Янголом, натомість прийняв у себе в Цитаделі «якихось чотирьох американців». Після чого події поточилися стрімко, бо ще недільного вечора вийшов із Канцелярії генерал-губернатора документ, яким наказано пожвавити заходи проти крижаних сект, і морозної ночі з неділі на понеділок військо й жандарми розійшлися Іркутськом і Зимним Ніколаєвськом, десятками арештовуючи зимовиків і незимовиків, усіх підозрюваних у належності до віри Мартинової. Через усе це вже сам пан Веліцький став відверто нервуватися й заходився розпитувати мужика: той рік щось мляво про отеплювані студниці й заворушення в Иннокентьевске Другому, проте було ясно, що він знає небагато, й просто його охопив страх перед арештом, а тому, ошалілий після панічної ночі, постукав у двері дому Сина Мороза. Таких може нагодитися ще більше. Пан Войслав звелів здорованям замкнути ворота й махнув Чинґізові Щекєльнікову, заявивши, що сам також вирушає просто до Зимного Ніколаєвська. Поїхалося на Північний Двірець.