— Насамперед, пане Бенедикте, ви повинні визнати, що гроші роблять, — правив був Веліцький. — Багатство не постає унаслідок крадіжок бідаків, ані завдяки перетіканню багатства із рук в руки. Якби люди ставали заможнішими, тільки відбираючи майно в інших, — коли тут більше, то там менше, — ну то від початку світу ми б біднішали з покоління у покоління, оскільки доробку для розподілу було б стільки ж, а людей для поділу — дедалі більше. Бог усе це влаштував, проте, по-іншому: той, хто має кебету, волю й силу, бажання працювати, той робить щось із нічого, збагачуючи цим себе й людство. Тому разом із інстинктом розмноження Господь дав нам інстинкт збагачення.
Утім, не думалося тут жить и работать ані на день довше, ніж потрібно, щоб розморозити й вивезти батька із Сибіру. Велика й незбагненна сила дзеркал.
Ґустав Крупп фон Болєн унд Гальбах (орлиний ніс, підрізані вусики, опукле чоло) споглядав із сіро-сепієвого фото, уміщеного у внутрішній залі контори над письмовим столом першого клерка. Фото підписане: 12. Oktober 1922. То була пам’ятка про відвідини президентом концерну Країни Лютих. Навколо Ґустава стояли в шубах і підбитих хутром пальтах кільканадцять чоловіків: начальство іркутського відділення концерну. Для фото усі зняли окуляри, дехто навіть шапки з голів стягнув. Herr Direktor виділявся як єдина особа із чистим обличчям і світлими очима; інші висвітилися на плівці з перебарвленими обличчями, у масному потьміті. Другим праворуч від Herr Ґустава стояв пан Сатурнін Ґживачевський. На тлі виднів кривий масив Дірявого Палацу й обриси піднебесних Дзиґарних Веж.
Проштовхавшись до столу, показалося клеркові візитну картку директора Ґживачевського. Клерк — типовий приклад нової сибірської людности, специфічна суміш монгольських й європейських рис — прочитав, постукав у зуби porte-plume, глянув на годинника й покликав гінця.
— Ви ж до вечора не зачекаєте.
— Ні. А в чому річ?
— Доктор Вольфке сьогодні сидить у Майстерні. Тримайте. — Він повернув картку Ґживачевського. — Покажете, якби вас не хотіли впустити.
— Хто?
— Ну, на той випадок, якби про вас подумали, що ви шпион Тіссена або Бєлкова-Жильцева.
— Ну знаєте!..
— Иди, иди. У мене для вас немає часу, бачите, який тут Аїд від самого ранку. — Не підводячись з-за книг, рахівниць, рахунків і ще більших стосів розкиданих бумаг, він обвів рукою із пером усю контору, виповнену галасливим людським гомоном і рухом. Клієнти майже затоптували один одного, пручи до дверей і кабінетів, і пюпітрів, що стриміли на половину аршина над підлогою, звідки бухгалтери й інші скнари на службі в компанії гнали їх, але безуспішно: йшли в рух кулаки, папери розліталися, їх топтали, розсипалися банкноти, необережно втиснуті комусь у жменю, банкноти теж топтали, поки один із другим не впали на коліна, висмикуючи їх з-під засніжених чобіт, тож топтали й оті хтиві пальці; гроші висіли в повітрі. — Що то буде, що то буде, дýрні всюди, ідіот при владі. Шість студниць стоять! Иди, иди.
Проштовхалося назад, Щекєльніков пхав людей києм. Гонець виявився підлітком-бурятом у тіснуватому піджачку: натягнувши кожуха з баранячим каптуром, він кинувся сходами униз, мусилося підбігти, аби не відстати. Він не чекав на підойму — смикнув крижлізні двері, й вийшлося знову на мороз і сніговій. Закрижанілими східцями сходилося, щокроку судомно хапаючись за зимні поручні. Між заслонами сніговиці показувалися розмиті фраґменти панорами Зимного Ніколаєвська: Дірявий Палац, Дзиґарні Вежі, журавлі, й люті, й студниці, й відкриті бурульники, й дахи заводських цехів, дими й вогні, й бліді веселки, й хаос ліліпутських хатинок Иннокентьевска Другого. Гонець на мить зупинився, щоб вказати випростаним раменом меншу коробку, прибудовану до більшої коробки, не більш ніж за версту на схід від Дірявого Палацу. Ми йдемо туди.