Іртейм стрибнув за грубу, загримотів залізяччям, — виявилося, що там тримають старий самовар; голландець підкрутив тепер вогонь, вийняв заморожений брусковый чай. Компанія увійшла, негайно зачинивши двері, й заходилася затуляти шпару над порогом ганчірками. Розсілися безладно, дихаючи чорнотою, хухаючи в жмені, кашляючи й гукаючи окропу. Доктор Вольфке вмостився біля груби, де тримав на полицях свої книжки. Він ухопив томище, погортав і задоволено сапнув. Тоді він підняв голову й побачив непрошених гостей. Пан Щекєльніков під таблицею тиску й температур газів чистив нігті вістрям довжиною на півліктя. У доктора Вольфке зробилися круглі очі. Чимдуж представилося.
— Директори прислали нам математика, — сказав mijnheer Іртейм, подаючи докторові чай: при цьому він підморгнув. — Ваш земляк.
— Дорогий пане Генрику! — зойкнув Вольфке й мимоволі перейшов на польську. — Математик, навіщо тут комусь математик! Я ж просив амстердамських склодувів і хіміків-металурґів, — а вони мені математика!
У доктора Вольфке була особлива вимова: «мачематик», «амсчердамськех», «шкльодуви».
— Мусить хтось із головою на плечах упорядкувати врешті результати вимірювань. Door meten tot weten! — прохрипів Іртейм. — Ми ж у цьому потопаємо. Врешті, наприкінці року в Берліні очікують наш звіт. Хто його писатиме — ви? Я? Пан Бусічкін? Може, пані Пфецер?
Доктор Вольфке роздратовано замахав руками.
— У мене немає часу, у мене немає часу! Якби іншого було мало! Слышали, — він махнув тим часом у напрямку цеху, — якщо це триватиме й далі, зимовики підуть і від нас, вони вже попередили: солідарність мартинівської братії і вірність крижаному віровизнанню і таке інше.
— Ви дивуєтеся? Ви не мали б дивуватися.
(Потім довідалося, що Мечислав Вольфке — видатний масон, Великий майстер Національної Ложі).
— Але робота, мої дорогі, робота в полі! Ви перевірили щільність вуглецевої камери?
— Манометр замерз.
Доктор Вольфке вийняв хустину, мабуть вирізану з чверті обруса, й висякав у ту плахту носа, сильно почервонілого.
— Усе замерзає.
«Вше шамершає». Або на додаток до катару він хворий на серйозне запалення горла й горлянки, або мав уроджений дефект вимови. Намірялося звернутися тепер до нього з полум’яним проханням, показати рекомендацію, жваво арґументувати, проте уста не розтулялися. Почухалося ребро долоні. Вікна запітніли, протерлося голою рукою мороскло, волога водяна пара залишилася на шкірі. У цеху Майстерень зимовики посідали на ящиках і бочках з-під гасу (уся крижлізна машинерія, що тягнулася до лютого й у глиб студниці, пересувалася туди й сюди по рейках, і щоразу після переміщення ґляція доводилося стоплювати з них кригу). Шість чоловіків, пів на пів із непокритими головами й у хутряних шапках, із легкими куртками на плечах, або й навіть у самій сорочці чи светрі, натягнутому на голе тіло, — вони сиділи, гомоніли, жували скибки хліба, запивали крижаним напоєм.
Застебнулося шубу, вийшлося на мороз. Вони навіть не глянули, доки не сілося поруч на перевернутій тачці.
Не вбралося ні шапки, ні окулярів. Сивобородий плечистий старий у шкіряному фартуху, той, що сидів найближче, упізнав одразу. Не булося певним, чи пам’ятається обличчя мужика у вушанці, який сидів навпочіпки, але щодо старого сивобородого — так. А ще як відізвався — той його голос, яким він виспівував над викопаною могилою літанію святого Мартина, — це точно він, він.
— Господин Ерославский.
Решта замовкли, повернулися, щоб подивитися.
— Вєнєдікт Філіповіч Єрославський, — повторив старий і, проковтнувши останній шматок хліба, обтрусив руки. — Ви нас шукали?
— Я сюди потрапив Шляхами батька.
Він придивлявся якийсь час. Робітники-зимовики мовчки прислухáлися. Чорні хмари пари підносилися із них у протьмітненому повітрі.
— Як ви сказали, так замерзло, — сказав він.
— Так. Ні. — Шкіра свербіла на морозі, але стрималося. Уклалося долоні глибоко в рукави. — Замерзає.
— Нападав хто на вас?
— Хто?
— Єретики, віроломники.
— Ні.
— І добре.
— Схоже, я тут працюватиму.
Вони подивилися одні на одних.
— Ох!
— Скажіть мені дещо, люди добрі. Ви слухаєте батька з Великої Землі, — чи він вас слухає?
Сивобородий нахилив голову.
— Що дізнаюся, те й повторюю, а чи слухає — це його воля.
— Слово Распутіна має силу багато тут змінити. Ви знаєте, що ці нічні арешти — все це зі страху Шульца-Зимового перед страхом Батюшки Царя. Приїхало посольство від пана з Америки, будуть шукати довіри при дворі Его Императорского Величества. Будуть підбурювати проти Сибіру. Губернатор мусить заздалегідь довести свою вірність. Першими під ніж пішли областники, ви ж це знаєте.