— Доброзичливий, ха, якщо хтось такий до незнайомця доброзичливий, то, напевно, вже ножа за спиною тримає!
Поки той не подріботів за шафи у свій куток, намагалося зазирнути усередину калікуватого інженера очима пана Веліцького, очима пана Мишлівського. Що то за людина? Яка істина про цю людину? Світло мерехтіло, мерехтів потьміт довкола Іртейма, він повертався потворним обличчям у тіні й блиску, раз такий, раз інший, з правої пам’яті — міцний потиск його руки, з лівої пам’яті — отруйні підозри; відчулося цілковито розгубленим, немов супроти чергового безіменного супутника в транссибірській подорожі. Чухалося долоню, хоча вона уже більше не свербіла.
Увечері заметіль явно ослабла, а позаяк Сонце ще не зайшло, то з висоти Дзиґарної Вежі відкрився гарний вид на більшу частину Зимного Ніколаєвська й перші халупи Иннокентьевска Другого. Виглядалося крізь панорамне вікно Лабораторії, орієнтоване на Дірявий Палац, на північний захід. Коли білість насту перетікала на геометричні форми студниць, а на поля снігу й льоду виливалися коричневі й чорні промислові барви, з машин, із випарів, зі складів, — тоді розквітав образ, немов із церковного вітража, роз’яснений блиском, джерело якого перебуває десь поза вітражем, вогонь — під барвами, світло — під землею. Заводські комини, відвали відпрацьованої породи, піднебесні вагони, процесії робітників, залізничні депо, потужні журавлі, вози з вугіллям у запрягах північних оленів, ґрати, колони, тяги, лампи й ліхтарі, дахи фабрик, фабричні ворота, будови заводів, заводи, які запускають в експлуатацію, муляри на будівництві заводів, працюючі заводи, заводські димарі — сяючі, ясні, святі, святі, святі.
Заворушення довкола колії з цієї відстані залишалися майже цілком непомітними. Раз у відтоку барв на склі зауважилося блакитну лаву піхоти із берданками в руках, що зникала за зоряним хребтом лютого. Страйкарі, мабуть, заходилися блокувати Мармеладницу, а це вже годі було стерпіти. Промайнула в хибно-істинній пам’яті цусімська оповідь капітана Насбольдта. Тут, у самому серці Зими, які шанси може мати у війні математичних конечностей спонтанне антидержавне повстання?
Закурилося цигарку. Доктор Вольфке, ставши поруч, витирав носа. Завили протяжно три, чотири сирени. Мурахи людей метушилися на снігу між монументами Морозові й ще більшими пам’ятниками Промисловості.
— Я теж, буває, так думаю, — сказав Вольфке, задивившись. («Теш, пуфає, так тумаю»).
— Десять років.
— Так. Тож який світ крижаних технологій побачать наші внуки?
Струсилося попіл, потерлося долоню.
— Уся Земля під Кригою.
— Ах, то ви також ставите на Оттепель!
— Прошу?
— Усі тутешні поляки мають змішані почуття з цього приводу. — Він протер хустиною мороскляні окуляри, поглянув у перебарвлене відображення вмісту Лабораторії. — Пан Генрик сказав мені про вашого батька. Вибачте, я навіть не встиг привітатися.
Махнулося сердито, залишаючи в повітрі тютюновий знак оклику.
— Справа політична, мене затримало Міністерство Зими. Тому я так до вас пхаюся. Й одне можу вам обіцяти: доки у вас працюватиме Син Мороза, Круппові не забракне зимовиків для роботи в студницях.
На станції Мармеладницы зблиснуло кільканадцять вогників. Жоден звук не досяг звідти Вежі, та й оте світло майнуло без тривалого знаку. Дивилося неуважливо, струшуючи попіл у жменю, червону від слідів нігтів.
Доктор Вольфке гмикнув щось протяжно й простягнув руку.
— Що ж, ласкаво просимо до Лабораторії кріофізики Круппа.
— Шістдесят?
— П’ятдесят.
— П’ятдесят п’ять?
— П’ятдесят. Згодом побачимо.