Без Володьки Славко вирішив не викочувати моцика. Щоб не виказати своїх намірів, на випадок, якщо б Грициків тато ненароком приїхав з поля на обід і не зіпсував усього.
А якби він приїхав, а моцика вже нема, то Грицик ще міг потім сказати, що їздив ним красти конюшину для кролів. До тієї конюшини, що під лісом біля високовольтної, старий дозволяє йому брати їхнього «Іжа», як вони кажуть, і Грицик, набивши конюшиною мішка, ховає його у колясці.
Нарешті вертається Володька, хоч і без кастета, каже, що не знайшов, і ми випихуємо моцика на сошу. У Грицика лише дві пластикові каски: одна синя, інша зелена. Одну він одягає сам, іншу простягає Славкові. Але Славко віддає її мені.
– А раптом злетиш, – каже він. – То хоч голову не поб’єш!..
– Иги, спасібо! – відповідаю не без іронії.
– Нічого, срака – то не голова, – додає Славко.
Ми вже домовилися, що я, як найлегший після Грицика, сидітиму позад нього на колясці, звідки й справді можна злетіти. Володька – позад малого, а дорогою назад вони поміняються, бо Грицик як власник транспортного засобу мав право вибирати… Отож, коли вернувся Володька, залишається моцика лише завести, і ми його заводимо.
Правда, це виходить також не з першої спроби, бо акумулятор слабенький, доводиться пхати. І ми пхаємо від Грицькових воріт, добре, що він живе на узгірку, майже до Філикової криниці, поки нарешті не зачмихав.
– Сідайте! – у касці, із закоченими рукавами, газуючи на холостих оборотах, командує малий.
– Ну що, тримайся! – шкіриться своїми щербатими до мене Славко, і я тримаюся однією рукою за край коляски, а іншою за спинку сідушки, а Славко ще спочатку пробував притримувати мене за руку, але йому це було не зовсім зручно, то, коли поминули автобусну, відпустив.
Але найгірше було те, що я не подумав нічого підмостити, бо ж сидів на голому залізі і відчував сідницями кожну ямку. Врешті-решт, при кожному гойданні піднімався на ногах і так проїхав чи не половину шляху, вже й не знав, коли приїду назад, і вже, якщо чесно, був не радий, що кинув цю ідею із рейдом ворожими тилами.
– Ну як, Олюню, цель блізка? – гукає до мене Славко, коли ми скочуємося із рибгоспного горбка і Грицик ловить перші ями на боруковецькій греблі.
– Йо-х! – мої кишки підскакують до горла.
– Мінне поле… – коментує Славко і ще щось додає, але вітер відносить його слова.
– Будемо їхати назад, скупаємося! – кидає Володька, оглядаючи плесо величезного, на ширину всієї долини ставу із білими чайками-риболовцями, що парять у повітрі, й цятками диких лебедів оддалік.
– Ага, і риби наловимо! – кидаю я, тримаючись із останніх сил, хоч їм усім весело.
Біля старого, ще дерев’яного млина Грицик, пропускаючи зустрічного «ЗІЛа», з’їжджає на обочину і ловить колесом від коляски чи не найбільшу ямеру за всю дорогу.
Славко ледь не вилітає з коляски.
– Фуг-гас! – коментує він.
А що вже казати про мене: на скулених ногах, ледь тримаюся заціпенілими руками… Нарешті починаються каштани, справа доріжка – там клуб і школа! Далі – пошта, пам’ятник… Біля автобусної два хлопці змірюють нас здивованим поглядом і ще довго дивляться нам услід.
– Прямо догори, – скеровую я Грицика перед розвилкою. – А тепер направо, як на Вишнівець!..
А ось і Марійчина хата, стара і нова, і криниця, і те дерево, за яким я ховався… На подвір’ї нікого, лише якісь кури та індики перед хлівом. Зліва церква, справа – униз, до річки, пішла вуличка. Грицик зупиняється. Нарешті приємне відчуття тверді під ногами.
Але Грицик у цей момент робить непростиму помилку. Він також злазить із моцика й виймає ключ із запалення, й апарат глухне.
– Ти шо, баран! – першим усю проблемність нашого перебування на ворожій території із заглухлим мотоциклом усвідомлює Володька.
Славко хоч і найкраще з нас б’ється, але в техніці він приблизно як і я, і деякий час мовчки слухає суперечку асів. Бо Грицик за «козла», звісно, платить тим же, а ще каже, що поки їхали, акумулятор уже, може, й підзарядився. Але ще через кілька реплік і після Славкового грізного: «І що тепер?» – після чого в інших випадках часто йшли потиличники, все ж зізнається, що ключа висмикнув випадково, за звичкою.
Після цього наш відпочинок закінчується, Грицик знову розчепірив руки за кермом, а ми знову пхаємо. Вже не так довго, як вдома, але майже до Марійчиної хати. Ще як тільки починали, я помітив, як дорогу до її хати перебігла якась дівчина, але не Марійка. А коли ми вже порівнялися з її хатою, то і та дівчина і сама Марійка уже сиділи на дошках і здивовано й водночас якось глузливо дивилися, як ми всідаємося на моцика, що, розлякуючи курей та індиків, на щастя, знову зачмихав.
Наші погляди зустрілися, і хоч я був у шоломі, Марійка упізнала мене. У той момент Грицик знову знайшов якщо й не фугас, то добрячу вибоїну, мене підкинуло, і я ледь не злетів із коляски. Але навіть незважаючи на це, як мені здалося, глузування в Марійчиних очах зовсім зникло, залишилося лише здивування. Цей її погляд, чи точніше – спогад про нього, зігрівав мене потім ще впродовж довгого часу, років і десятиліть, і, можливо, тепло від нього жевріє у моїй душі ще й досі.
Я вважав, що місію виконано. Але тепер я не був упевнений, чи витримає моя дупа зворотний шлях.
– Краще я піду пішки! – нагинаюся я над Славковим вухом.
– Шо-шо? – Я впевнений, що він розчув, але, вочевидь, не зрозумів, що я маю на увазі.
Проте найбільше нас тоді здивував Володька.
– Стоп, машина! – командує він, коли порівнялися із боруковецьким продмагом, хоч Славко і не давав йому повноважень роздавати команди. – Стій, стій! – уже начеб просить він.
Можна було навіть подумати, що його зненацька схопив живіт.
– Тільки не глуши, я скоро! – зіскакує він з моцика, коли Грицик усе-таки зупиняється на самій площі перед магазином, де ми стоїмо відкриті, мов на долоні.
– От дурень! – посилає йому вслід Славко.
Але ми навіть не встигли як слід оцінити ситуацію, хоч оддалік справа, де шосе повертало на Ланівці, до нас уже приглядалося кілька місцевих шпанюків, яким недовго і старших хлопців покликати у відповідь на наше вторгнення, коли Рудий знову вибіг й із риторичним запитанням: «Хлопці, ні в кого нема десять копійок?..» – помчав повз нас до бензовоза, який стояв так само біля магазину. З тим самим він і до шофера звернувся. Інший, може, й послав би, але дядько виявився не скупим…
Ще через хвилину Володька вибігає з магазину, притримуючи за пазухою щось велике й округле.
– Я забув вам сказати, що тут моя тітка продавщицею, мамина двоюрідна! – випалює він на одному подиху. – Рушай! – штурхає Грицика у плечі. – Я вдома взяв рубля, а воно рубель десять, не хватало! – пояснює він нам, коли уже починаємо котитися, а ті шпанюки, уже побачивши, що ми беремо курс на Бортівку, показують нам услід кулаки і дулі.
Це бачу лише я, бо сиджу лицем назад, і ще недавно, мабуть, не задумуючись, відповів би їм тим же, але нині не хочеться псувати романтичний настрій, хоч і з потовченою дупою.
Ми стали аж на горбку, за рибгоспом, під старими черешнями, де вже почалися наші поля, і Володька нарешті витягає із-за пазухи велику пляшку вина із прісною назвою «Столове».
– Ця кислятина? – зіронізував Славко. – То ти за ним бігав? – Він, як і всі ми, вже давно зрозумів, що Володька купив вино, й було помітно, що це йому не дуже подобалося.
Можливо, навіть не так сам факт, як те, що той ні з ким не порадився.
– Тебе що, Козир так напосилався, що не можеш відвикнути? Ми ж домовлялися, що без цього, – починає заводитися Славко. – Хочеш пити – на Зозулину вулицю! – злиться він.
– А може, на Бараболишину вулицю ще скажеш? – робить круглі очі Рудий, він єдиний із нас так уміє, він і вухами рухати може.