– А що вони ще?.. – киваю на двері.
– Не знаю, йди!.. А то зараз як дам гонучкою!.. Тітка Горпина провалилася у ту яму, що ви викопали, репету наробила…
– Як тітка?! – ця новина мене просто приголомшила.
– Не знаю як, але директор каже, що патики збирала і впала у яму, яку ви викопали… Добре, що ще ноги не зламала. Вам що, хлопці, нема чим зайнятися? Ви що – подуріли?..
– Ну добре, йду мити ноги, – переводжу я тему.
– А що, ти ще їх не помив? – мама, здається, також із якоюсь навіть радістю переходить на мої немиті ноги, і більше того вечора ми до теми криївки не повертаємося.
Наступного дня я встав удосвіта і, поки мама ще була у хліві, бо чув, як чвиркали у скіпець струмені молока, шмигнув через хвіртку на город. Попід яблунею, поза квасолею, щулячись від ранкової прохолоди, кидаюся межею до горбка.
На городах туман, але чи то від присмаку в роті він здається якимось кислим. Проте сади і городи потопають у ньому, наче в молоці, і коли я з межі оглядаюся, то бачу лише верхівки соняхів та тичок квасолі, що стирчать зверху. А роса рясна і холодна, добре, що спросоння я стрибнув у ґумаки!
Із межі – на межу, потім – на високу межу, й уже під горою! А потім і Позіхайло! Ще трохи попри поле, попід розлогими кущами глоду, що ростуть на рові, і збігаю у долину, а решту шляху – уже лісом!
За ніч жовтого листя стало ще більше, і за інших обставин цього факту було б досить, аби порадіти, що нашу криївку тепер добре присипало, але… Ще здалеку між деревами бачу стоячі сторчма патики покрівлі. Підходжу ближче, і все стає зрозуміло: посередині – провалля…
Чую позад себе хекання, оглядаюся і бачу Славка. Він підходить, мовчки подає руку, і ми обоє деякий час стоїмо розгублені й пригнічені.
– А ти кажеш – гранатами, – нарешті подає він голос.
– Иги… – рефлексивно кидаю, але він уже не реагує.
– До тебе також Воробей з Краснопйором?.. – І не дочекавшись відповіді: – Ясно…
– Я сховався. Встиг.
– Де?
– Нагорі, де комин…
– Ясно, – буркає Славко. – На дідовому місці.
Я намірився було ще раз на зло йому «игикнути», але в останню мить осікаюсь.
– Бач, треб’ло грубші поперечини… – ще кидає він, і, не змовляючись, ми ідемо назад через ліс. Я – у ґумаках, а Славко у мокрих кедах на босу ногу, він підбирає сухі патики із листя і жбурляє їх у стовбури дерев, вибираючигрубші, і майже щоразу поціляє…
На великій перерві Лейтьоха заводить нас у вузький кабінет Вороб’я, що поруч з учительською, і шикує під стіною, і Йоргорич деякий час мовчки з-під лоба оглядає нашу понуру шеренгу. Я також з-під лоба кидаю на нього оком й бачу, як із кожною секундою його щоки і чоло стають усе червонішими.
– Ну що, розказуйте, – несподівано спокійним, ба навіть дещо байдужим тоном починає директор, робить паузу і продовжує: – Для чого вам та землянка, щоб уроки прогулювати? – водночас і запитує, і начеб сам відповідає за нас Воробей.
У мене навіть промайнула думка, що він просто підказує нам готову відповідь, і коли я пізніше сказав про це Славкові, той відповів, що тоді, у кабінеті директора, подумав про те саме.
– Ну що, курили там? А ще що – у карти грали? Чи ще що? – тим часом продовжує Воробей, колір його обличчя вже не такий червоний, але ненадовго.
– Ми не куримо, – тихо відповідає Славко.
Але директор вдає, що не чує, а може, й справді не чує, тільки знову починає буряковіти. У нього тиск, про це всі знають.
– Щоб завтра, я піду подивлюсь… – кидає він злий погляд і на Лейтьоху біля дверей. – Щоб і сліду не лишилося… Розібрати, а яму загорнути. Ви мене зрозуміли?.. Не чую?
Проте ми й далі мовчимо, просто не наважуємося видати бодай якийсь звук, знаючи, що той наш звук може стати іскрою, від якої наш Йоргорич може спалахнути, і тоді горе нашим потилицям. Один Грицик час від часу шморгає носом.
– Не чую? – лице Вороб’я знову наливається усіма відтінками червоного, – таке враження, що він скоро лусне від злості, хоч і стримує себе.
– Зрозуміли, – за всіх відповідає Славко із сопінням і ще щось хоче додати, може, ще раз повторити, що ми не куримо, але не встигає.
Воробей не дає йому сказати.
– І щоб я!.. Ще раз таке побачу, поїдете в колонію! – нарешті його таки прориває, і він починає у звичній для себе манері ґелґотати, мов індик, чого ми всі вже давно з острахом чекаємо.
Проте директор так само несподівано вмовкає. Знову надувається, знову буряковіє й водночас пропікає поглядом кожного з нас, потім косить налиті кров’ю очиська на Лейтьоху і нарешті – на дрібно списаний аркушик паперу перед собою.
І враз зривається із-за стола, хапає за комір малого Грицика, який до нього найближче, й трясе його щосили, але відпускає. У малого на очах сльози, а наступний за Грициком, втягнувши голову в плечі, стою я, проте до мене не доходить… Директор знову сідає на місце.
– Зразу ж після уроків землянку засипати, яму зарівняти!.. – кидає запитальний погляд на Лейтьоху, і той киває у відповідь. – Щоб і сліду не лишилося…
– Так, – буркає від дверей Лейтьоха.
– Не чую: «Добре»? – Воробей по черзі називає наші прізвища і чекає відповіді.
Мене чомусь називає останнім, і я також кажу: «Добре», – і нас нарешті відпускають. Біля дверей у вузькому кабінеті ми мусимо протискатися повз Лейтьоху, й мені враз б’є у ніздрі його різкий кислотно-тютюновий дух… Від учительської розходимося по класах.
Що тут казати, все й так ясно. Але коли я входжу в клас, однокласники перешіптуються і дивляться на мене так, що класна керівничка Ольга Іванівна, з великим, обтягнутим сіточкою мотком волосся на голові, мусить стукати указкою по столі.
– Сідай! – наказує вона мені, хоч я вже і так сів. – Так, тихо, діти, пишемо далі!..
Як виявилося згодом, у Славка з Володькою четвертого уроку не було, а Грицика тато забрав іще з третього і на шкільному дворі почав давати потиличники. А я ще заходив до мами у бібліотеку сказати два слова, бо вона просила зайти після уроків і сказати їй ті «два слова»: як там і що. А тоді забігаю додому і ще встигаю глянути за хатою на термометр і записати поспіхом у щоденнику:
«Температура– пунктир, похмуро з проясненнями. Вітру також нема, може, трохи. Слинив пальця, то начеб західний чи південно-західний, але не північно…
Ще однією важливою подією сьогоднішнього дня стало те, що у нас більше нема таємниці. Тепер наша таємниця відома всім. Ну, якщо і не всім, то досить того, що директорові. Деяким учителям та нашим батькам. Але про це не хочеться. Хоча, якщо відверто, то могло бути й гірше… На душі похмуро, але, здається, також з проясненнями. Принаймні я ні про що не шкодую, і хлопці, здається, також.
Включив телевізор. Там співає Мірей Матьє. Дослухаю пісню і піду до хлопців».
Коли Мірей доспівала, я так і зробив, виключив телика і через сінки – на город, а далі – межею до лісу… Юхимове гливе телятко, прип’яте на стерні, заплуталося у мотузку й жалібно мекало, мале – дурне! І я ще розмотав його трохи, й це мене затримало. А потім уже бігом – через городи навпростець…
Ще на підході до криївки чую Славкові слова:
– Усе, покинь!.. О, а онде і малий іде, – це він уже мене бачить.
Володька вилазить із ями, вона уже розкрита, і всі ломаки з накриття звалені обабіч неї, а деякі валяються оддалік. Підходжу ближче й по надутих фізіях розумію, що хлопці вже встигли погиркатися, і все ж не стримую здивування:
– То що, вже вспіли розкидати?
– Ти б ще завтра прийшов, – буркає Славко.
– Та ще до мами заходив у бібліотеку…
– І що?
– Нічого…
– А городник?
– Ти й не казав про городник.
– А сам – що?..
– А що?
– Давай: «А що»? Лізь, – буркає з іншого боку Володька. – Будеш копати моїм, – і киває на дно криївки, а тепер уже просто ями. – То не ми розкидали, ми вже таке застали, нам лише слупи лишили, – киває він на кутового слупа, якого вже почав підкопувати.
– А хто? – озираюся на Славка.