— О, ні, Ліно, я краща за тебе. Бо без дозволу ніколи не лізу в душу. А ще вмію людей слухати. Саме людей. Чуєш, ЛЮДЕЙ! Перекладаю доступною остолопам мовою: нікого не цікавить, чому така нездара, як ти, заздрить іншим. Тебе спитали, задля якого зиску ти це зробила? Продалася тобто. На яку вигоду сподівалася?
Ліна криво посміхається і розтягує на обличчі щось подібне до посмішки. Але це не посмішка — це вишкір:
— Що, цікавить, мала, скільки ви оптом коштуєте?! Недорого.
Певно, як глянути збоку, ситуація досить дика. Замість гризні чи відвертої бійки (звісно, на це і розраховували?) розмова от-от перетвориться на зізнання. Може, і з повинною.
Продовжую свердлити Ліну поглядом:
— То не ми коштуємо недорого, то знайшли дурку, яка за копійки вплуталася в історію, від якої мудрі голови трималися б подалі. Тобі дали ціну, за яку ти згодилася продатися. Так? Так. І не заплатили. Та й по всьому.
Дивно, схоже, лише після моїх слів до Ліни доходить, наскільки все серйозно. Відчуваю певне задоволення. Не даю отямитися:
— Але ж справа навіть не в цьому, Ліно. Пра’? Хочеш, розповім, як усе було насправді? — Вигадую на льоту. Усе чистісінької води блеф. Дуже хотілося б, аби він не вдався. — Тебе втягнули у своєрідну фінансову піраміду. От тільки замість грошей тут іншим платять.
Ліна щось сердито гукає, та я не зважаю. Я таки влучила в яблучко.
— Що, найпростіша схема?! Допоможи їм отримати дві нові душі — і можеш забирати назад стару? Тобі її хоч пообіцяли почистити і попрасувати перед поверненням? Чи і так зійде, бо недовго користувалися і не така вона важлива та значуща?!
Певно, ми б таки зчепилися, мов дикі кішки. Надто безнадійний у Ліни вираз обличчя. Тільки от Ірен не вважає мої слова маячнею.
— Припини, Адо. Було б на кого сили витрачати… — з такою гіркою зневагою кидає вона, що стає ясно: шоу «Покарання зрадниці» не буде.
Здається, Ірен таки забагато знає як для випадкового свідка. Та мої трохи «фентезійні» розмисли чомусь спрацьовують, мов холодний душ.
Обходячи супротивницю широкою дугою, зупиняюся перед дверима. Рішуче стукаю. Тиша. За кілька секунд уже сердито гамселю в двері.
На порозі Антон.
Миттю оцінивши ситуацію, стиха лається. Здається, стурбований він щиро. Певно, справді не знав про жарти свого напарника. Ледь підштовхую його у потрібному напрямку.
— Забери цю-от. Узагалі-то я бридлива, але зараз вибирати не доводиться, згодиться будь-що. Тобі ж нагорить, як у мене будуть сили для супротиву. І за своїм другом-братом прослідкуй, його без підживлення надовго не стане.
— Знайшла мені друга-брата, — він ледь мружиться. Навпроти вікна світло б’є в очі, дратує. Не те щоб він боявся проміння сонця, та гарного настрою воно не додає. А ще натяк на напарника як на брата нервує його. Бо вампіри — справжнісінькі чи й енергетичні — з презирством ставляться до тих, кого привчили до висмоктування чужих сил чи емоцій без проведення відповідного обряду…
До того ж, певно, бос десь таки затримується, якщо сторожовий пес от-от перетвориться без рятівної дози на скажену тварину. А кому відповідати? Антону, звісно. Тому він через роздратування не помічає явну нелогічність моїх слів: якщо знаю, що от-от мені буде непереливки, то чому не скористаюся Ліною, щоб відновити власні ресурси? Отже, я цього не можу зробити. Значить, я таки не «своя»…
Та він не робить належного висновку. Мовчки вказує Ліні на двері. Та, здається, сприймає запрошення з полегшенням. Дарма. Хіба можна довіряти вампірам, хай і білий день надворі й вони не ікласті? Можливо, я б змогла щось змінити, якби попередила Ліну. Чи варто пояснювати, що я цього не зробила?
Антон затримався на порозі:
— Благородство помічне у помірних дозах, дівчино! Запам’ятай це.
Ковтаю відповідь. Щось на зразок: «Тебе не спитали». Бо щойно самостійно осягнула те саме.
Двері зачиняються, клацає замок.
І за хвилю ледве втримуюся від того, щоб не затулити міцно вуха. Усе одно не допоможе. Дівочий вереск, сповнений болі та жаху, долинає з коридора. А ще кажуть, що дуб гарно поглинає звуки. Оперативно діє Антон. Позбувся відразу двох проблем: і платити Ліні не треба, і напарника вкоськав, навіть шантажувати потім зможе. Іра блідне, дивиться на мене перелякано.
Розсудливо зауважую:
— Ми нічим не зарадимо. Вона ще має шанс вижити. Запроданці — вони такі, живучі.
Якусь мить слухаємо цілковиту тишу. Це гірше, ніж будь-які звуки. Надто легко домалювати в збудженій уяві, що там зараз відбувається.