— Адо… — Будь-які питання зайві. Та байдуже, мовчати ще гірше. — Клара у лікарні, бо так само, як Ліна, когось заклала, а потім стала непотрібною? Так?
— Ні, Іро. — Брехати немає ні сил, ні сенсу. — Клара якраз сказала «ні» там, де Ліна відповіла «так». Тому Клара ще має шанс вижити. І ти не повіриш, але ми поки що теж.
— Та звідки я знаю, Адо, де «самісінький», як ти кажеш, початок моєї історії? Може, дитинство?!
— Непогана думка, — ледь помітно всміхаюся.
За великим рахунком, мені байдуже, про що зараз говоритиме Ірен. Було б під рукою хоч якесь спиртне, змусила б її випити. Бо хоч щось треба робити, аби не допустити істерики. Та будь-які напої, звісно, і спиртні, до сервісу цього гостинного місця не входять. А всі жарти про те, що жінкам розмови потрібні, як повітря, містять дрібку правди. Може, їй стане трохи легше, коли виговориться.
— А ти сама, Адо, чому нічого про себе не розповідаєш? Скільки ти вже вислухала історій, подібних до моєї, поки працювала в «Темному янголі»? Та й до того, певно, ще більше. А от хоч щось про себе повідаєш, га?
Ледве втримуюся, аби не почати запевняти, що мені майже нема чого розповісти. Звичайнісіньке собі життя. Життя-буття майбутнього психолога, основне завдання якого — вміти слухати, а не давати дурні поради. Слухати стільки, скільки людина ладна тобі сказати, аж поки зрозуміє, де вихід із ситуації, у якій сама ж і винувата, і з якої самій виплутуватися, і дорогу самій шукати. Є така притча про чоловіка, який нарікав на своє прикре життя. Жив він в одній хаті з дружиною, двома дорослими дітьми, тещею та тестем. Прийшов він до Мудреця за порадою. Той сказав чоловіку: «Я тобі допоможу, якщо ти мені пообіцяєш чесно виконувати всі мої приписи». Чоловік пообіцяв, бо знемагав від постійних чвар та тісняви. «Тоді зроби от що, — сказав Мудрець, — посели в своїй хаті корову, вівцю, свиню, собаку та кота, а рівно через місяць прийдеш до мене знову». Чоловік так і зробив, бо ж пообіцяв. Коли нещасний через місяць ледве живий приплентався до Мудреця, чекаючи слушної поради, то почув замість неї прості слова: «А тепер поверни корову, вівцю, свиню, собаку та кота туди, звідки їх узяв». Чоловік відразу так і вчинив. Коли він вичистив свою хату від бруду та провітрив її, то, задоволений собою та своїми рідними, подумав, що зараз він — найщасливіша людина на землі.
Як там говорили давні? Хто буде пильнувати сторожу? Хто вислухає і зрозуміє тих, чия професія — слухати сповіді інших?
Тож дурне твердження, що я — звичайнісінька і нема чого витрачати час на мою розповідь, може видатися невеликим… е-е-е… перебільшенням. Швиденько вдаюся до компромісу, оперуючи справедливим судженням, що спитала першою, тому маю право на першу відповідь.
— Із самого дитинства почати, Адо, так? От як тобі таке: я з пелюшок хотіла бути балериною!
— Чому? Нормальна мрія! А я в дитинстві хотіла бути чарівницею. І нічого, живу, — трохи вагаюся, потім, вирішивши, що зараз точно не до правил етикету, влаштовуюся просто на широкому підвіконні, підігнувши під себе праву ногу.
Ірен усміхається, хоч, здавалося б, дурнувата репліка (до речі, зараз я не збрехала ні на йоту, от і кажи після такого правду) ніяк не змінила наше становище. Та це ліпше, ніж витирати сльози безнадії.
— І, якщо зовсім щиро, Іро, танцювати для тебе — то не така вже й велика кара. Пра’? Ти чудово це робиш!
— Що ти називаєш танцями? Мої щонічні кривляння на сцені? — У її словах, усупереч змісту, немає безнадії чи гіркоти. Тільки легкий сум. — Танці, Адо, це моє життя! Знаєш, а мої предки були переконані, що в їхній сім’ї народилася справжня балерина. Навіть батько. Хоч і вдавав, що його зовсім не цікавлять ці жіночі витребеньки. Мовляв, що це за професія така — бути четвертим лебедем у п’ятому ряду? Бо на приму доньку ніяк не витягти. Тут гроші та зв’язки потрібні. Та усе ж пишався мною. Я ж чула, як він перед знайомими та приятелями вихвалявся: «Мала Ірка на мене схожа, незграбою точно не буде. Ондечки вчителі в балетній студії її завжди за приклад ставлять». Смішний такий. Перебільшував навіть. Ну, ти знаєш, як то у батьків буває!
Не знаю, Іро. На жаль, не знаю. Добре, що ти не зазираєш зараз у мої очі, бо прочитала б там справжній біль. То щоразу таке зі мною, коли мова заходить про люблячих батьків. Ех! Та сама ж напросилася на сповідь, тож не варто тепер жалкувати.
— Ми тоді, того злощасного дня, з татом на дачу не поїхали. У мене сольний виступ, мама в першому ряді, щоб підтримати майбутню знаменитість. А треба ж комусь і про урожай дбати. Мама ту городину ледь не в сотню банок консервувала. Коротко кажучи, дача нас годувала. Так от, ми з мамою на концерті, а батько на дачі. А після важкого робочого дня він із сусідом-приятелем за пивком вирішили попаритися. Попарилися… Сусіда ледве відкачали. Певно, мав здоровіше серце. Пізніше мама його такими словами проклинала, що він навіть спився. Жалів, що вижив. Та сенсу в цих прокляттях, Адо? Татка ж не повернеш… А матінка заповзялася ще й себе звинувачувати. Мовляв, аби з ним на дачу тоді поїхала та не пустила в баню, усе було б добре…