Скільки всього розуміє дитина, коли їй 10 років? Адка себе про це не запитувала, вона розуміла та бачила аж забагато, як на свої літа. Бабуня називала її інколи «стара мала». Ада не ображалася. Бо хіба можна ображатися на правду?
— Ой, Аделаїдочко, моя маленька… — То тільки бабусі дозволялося так її називати. Бо для решти світу вона була Адкою. Себе ж для себе називала Адусею, Адочкою. — Моя солоденька, та хіба можна страшні історії слухати на ніч? Он місяць уповні, підглядає. Наслухаєшся — спати не будеш.
І коли це вона не спала? Навпаки, після почутого завжди спиться міцно і сниться щось хороше, то вона точно знає, що хороше, бо на ранок сну не пригадає. Якби снилися жахи, то кричала б і щось би таке запам’ятала.
— Буду-буду спати. Обіцяю! Будь ласочка. Я так тебе люблю, бабуню! — І Ада цілує стареньку в помережену зморшками щоку. Хіба можна відмовити?
— Ох, бешкетниця моя маленька. Та ти всі сільські бувальщини ліпше мене знаєш.
— Не всі, не всі! Бабуню, а ти колись казала, що, коли я підросту, розкажеш мені бувальщину про вдову Горпину. Я вже підросла. Розкажи, будь ласка.
— Про вдову Горпину? — Бабуня завагалася.
То була геть не дитяча історія. Хоча, може, якщо вона розкаже малій цю придибенцію, та хоч трохи налякається і перестане аж надто любити страшні оповіді. Он інші дівчатка, сусідські, про принцес та замки воліють слухати, а її онучці страшні історії давай.
Замислилася стара і вже примирливо додала:
— Та що з тобою вдієш, не відчепишся ж! Ну гаразд!
Ада плескає задоволено, біжить до стіни, вимикає світло та навпомацки пірнає під ковдру.
Бабуся зітхає. Знає, що то такий ритуал: страшні історії мають розповідатися вночі й обов’язково в темряві.
— Жила собі на світі білому вдова Горпина з двома дітками, — починає бабуся. — Так сталося, що чоловік її рано пішов із життя. Посеред літа утопився в сільському ставі горопаха. Ніхто не знає чому. Сталося то посеред дня. Різні чутки ходили. Одні стверджували, що судома вхопила, коли купався. Дехто лякав річковими русалками, мовляв, залоскотали до смерті чоловіка. Хоча які там русалки посеред білої днини і чи взагалі вони існують? А ще були мудрагелі, котрі переконували, що то через любу дружиноньку трапилося. Начебто довела. Та то була неправда.
Любила Горпина свого Устима палко. І так побивалася за ним, що на похороні аж трійко людей її від могили відтягали, ледве за чоловіком у яму не кинулася. Малі дрібні діти — три та п’ять рочків — не зовсім розуміли, що відбувається… Але всі плакали —і вони ридали, всі кидали землю на труну —і вони по жменьці кинули.
Поховали Устима, поставили на могилі хрест, хоч старі люди і казали панотцю, що не можна цього робити, бо, мовляв, загинув чоловік наглою смертю і є закладеним мерцем, а ховати таких слід біля перехрестя чотирьох доріг і ставити хреста, аж коли рік мине.
— А чому, бабуню? — запитує Адуся. Вона і справді не боїться, їй і справді цікаво.
— Душа людини, яка померла наглою смертю, кажуть старі люди, є закладеною. Тобто тіло померло, а їй ще не час —і на небо не пускають, і до пекла не приймають. То бідолашна душа мусить никатися невідпущеною по землі аж рік. Відбувати покуту.
— Цікаво! Але ж, бабуню, Устим не зумисне втопився. Пра’? — Мала пробувала розібратися.
— Так, дитино, і не зовсім так, — каже бабуня. — Устим не маленький, і йому нянька не потрібна. Мав сам знати, що одному посеред літа, в спеку, в холодну воду лізти не можна. Перепад температури і…Ох, дитино! Є певні закони, і їх слід дотримуватися.