Чи у цих Сергієвих словах професорові Хмарі почувся якийсь натяк, чи, може, вони були співзвучні його власним тривожним думкам, але старий знову підхопився, забігав по кабінету.
— Яка прозовість! Який раціоналізм!.. “Машина не витримає!” Та що там машина проти людини!.. Чи знаєте ви, як працювали під час війни?! Я, генерал-майор інженерно-технічної служби, щодня по вісімнадцять годин не відходив від скловарної печі, бо не було кому змінити мене, а фронт вимагав оптичних прицілів, біноклів, стереотруб!.. Скловарна піч витримала вісім місяців такої надінтенсивної праці. Я — втричі довше.
— Але ж, Романе Гнатовичу, зараз не війна…
— А коли б ми не навчилися варити оптичне скло ще до війни? О, дорого дісталося нам оте вміння — і в прямому, і в переносному значенні цього слова! Десять тисяч золотих карбованців довелося віддати фірмі “Карл-Цейс-штіфтунг” за навчання двох радянських інженерів. А інженери ті — я і небіжчик Чоботарьов — приїхали туди, анітрохи не знаючи німецької мови… Ви гадаєте, на це зважили? Аж ніяк! Джеркочуть по-своєму та й квит: розумієш чи не розумієш — справа твоя… Ми з Чоботарьовим тоді спали по дві—три години на добу, та й то, схилившись головою на підручники. Бачили: нам не тільки не йдуть назустріч, а, навпаки, приховують щонайдрібніші секрети. Одного з інженерів я просто зненавидів, — був такий собі дрібний мерзотник Рудольф Гешке, мій головний консультант. Жодного разу він не застеріг мене від помилки, ні разу з власної ініціативи не показав нічого вартого уваги — тільки нудно й методично торочив про загальновідоме та сяк-так відповідав на запитання. Зате ця педантична гнида, виконуючи наказ адміністрації, не відходила від мене ні на крок, щоб я, боронь боже, не зазирнув куди не слід. І коли б не його помічник Фріц Бітнер, — чудесний хлопчина, комуніст, — навряд чи я навчився б варити оптичне скло… Ось так, Сергію Михайловичу! Вогнетрив для космічних ракет нашій країні в сто крат потрібніший, аніж оптичне скло сорок років тому. То скажіть: чи маю я право вимагати від вас, молодих, бодай третину того, що вимагав від самого себе?
— Та звичайно ж, Романе Гнатовичу!.. — Сергій був збентежений щирим запалом професора. — Тільки, мабуть, ви не враховуєте, що… Що зараз інший час, інші люди.
— От-от! — жваво підхопив старий. — Пам’ятаю, з якою зневажливою вищістю ви вчора виправили мене: мовляв, не наказ, а завдання! І подумали при цьому, звісно: “Солдафон! Звик наказувати!” Чи не так?
— Так, Романе Гнатовичу.
— Гм… Прикро чути, але сказано в очі!.. То скажу вам теж правду: я звик не наказувати, а скорятися наказам. Наказам партії та Вітчизни. Вони для мене священні. Прошу повірити, кажу це вам не для красного слівця.
— Та хто ж вам не вірить, Романе Гнатовичу!.. Але… Ой, та як ви не розумієте, що…
Сергій затнувся. Потрібна була чітка, лаконічна фраза, яка вмістила б у собі точну характеристику покоління, що заступає на зміну ветеранам, а замість неї на язик просилися виправдання та запевнення.
— Гаразд, Сергію Михайловичу. Ідіть.
Весь день було неприємно Сергієві Альошину після тієї розмови. Звичайно, він тепер набагато краще розумів професора Хмару і вже не закидав йому солдафонства. Але протиставлення молоді двох різних епох ображало й дратувало. Старим завжди видається, що навіть цукор у дні їхньої молодості був солодший!.. Хай справді двом радянським інженерам під час навчання в “Карл-Цейс-штіфтунг” доводилося спати по дві—три години на добу. Але ж це тільки тому, що вони половину часу витрачали на вивчення мови! Сергій Альошин, скажімо, вільно володіє німецькою, англійською, французькою; виходить, йому вистачило б працювати звичайний робочий день. Професор Хмара не сказав, що, виїжджаючи на навчання до Німеччини, він тільки номінально звався інженером, бо мав хіба що рівень знань пересічного німецького техніка. А Сергій Альошин, скажімо, готуючи кандидатську дисертацію, був мимохіть змушений досконало засвоїти найновітніші досягнення науки в своїй галузі. То виходить, для подальшого просування вперед йому вистачить працювати ще вдвічі менше, тобто чотири години на добу?.. А він працює по дванадцять, а то й по п’ятнадцять; джинсів не носить, гітари не має, твісту не танцює, до ресторанів не зазирає… і все одно мусить вислухувати обвинувачення в байдужості, — та ще й “міщанській”! — у відсутності світлих мрій та дерзновенних прагнень!