Ці міркування знову ж таки скидалися на виправдання ображеного підлітка перед упередженою, певною власної непогрішимості людиною. Говори чи не говори — що ті слова?! Правоту доводять ділами. От і доводь. Покажи всім, що здатний створити вогнетрив для космічних ракет, працюючи не більш як вісім годин на добу! Можеш навіть надіти латані джинси та запустити попівську бороду — буде ще ефектніше!
Сергій глузував з самого себе, але настрій не кращав, а гіршав. Який там восьмигодинний робочий день! Сюди-туди, та ось уже й сутеніє. А нічого не зроблено. Нічогісінько!
— Петре Івановичу, кінчайте… Ні, ні — додому, додому!.. А я засяду за реферат до майбутнього конгресу, — хай вони луснуть обидва!
Однак і реферат посувався туго; Сергій не так писав, як перекреслював, аж доки похопився: дванадцята!
Проти свого звичаю, сьогодні по дорозі додому він не згадував про інститут. Не було під чим підбивати баланс, дебет з кредитом не сходився: одержана кількість вражень значно перевищувала суму зроблених висновків. Сергій навмисне уникав спогадів про бесіду з директором, аби осмислити її в спокійнішому стані, коли розвіється почуття незаслугованої образи. Однак йому мимохіть довелося повести далі оту недокінчену, по суті, дискусію, та ще й дуже дивним чином.
Він наближався до пам’ятної з позавчорашнього дня алеї в парку, коли це з лави підвівся і став, чекаючи на нього, якийсь чоловік. Сергій упізнав: один з грабіжників, — той, що просився. Невже знову полізе з ножем?
Підійшовши ближче, запитав глузливо:
— А де інші? В засідці?
— Та ні… — хлопець був збентежений. — Я один… І я оце на вас уже другий вечір нетерпляче чекаю.
— Щоб ніж повернув?.. Викинув я його, хлопче.
— Та ні… В мене — інше… Мені поговорити з вами треба… Дуже треба!
Сергій глянув на годинник, почухав потилицю:
— Ну, гаразд. Тільки не довго, хлопче. Втомився я, а завтра напружений робочий день.
— Та я знаю, — шанобливо сказав хлопець. — Ви раніше дванадцятої додому не повертаєтесь. А на роботу — о пів на дев’яту.
— А звідки ж це ти знаєш? — здивувався Альошин.
— Та ми ж повсякчас у цьому парку огинаємося. Знаємо всіх: і своїх і чужих.
— А жінку оту теж знали?
— Звісно. Вона колись тут недалеко жила.
— То чому ж ви до неї причепилися?
— Здуру. П’яні були, мов свині. Женька, — отой мордатий, що до вас поліз, — каже… Та ні, я не з того починаю… Давайте я про все спочатку.
— Гаразд, — примирливо сказав Альошин. — Тільки сядьмо, бо, кажуть, в ногах правди нема.
Сіли на лаву, закурили. Хлопчина нервово затягнувся кілька разів, шпурнув сигарету геть.
— Скажіть мені — тільки щиро! — хто ви за фахом?
— Чекіст! — відповів Альошин з посмішкою, пригадавши припущення Закатової.
— Та я ж прошу — щиро! — скривився хлопець. — Якщо це не секрет, звісно… Чекіст потягнув би нас у міліцію!
— Слушне міркування!.. Ну, то якщо тобі справді конче потрібно знати, я — інженер-силікатник.
— Тобто робите силікатну цеглу?
В голосі хлопця пролунало таке розчарування, що Сергій мало не зареготав. Але розмова вимагала серйозності.
— Ну, не зовсім цеглу, а щось схоже. Вогнетривкі матеріали.
— А я гадав… Ні, ви не ображайтесь, прошу… Я гадав, що ви або конструктор космічних ракет, або вчений-атомник, або славетний мікробіолог, або… Ви тільки не глузуйте з мене: я ще вчора вирішив — який назвете фах, такий і я собі оберу.
— Та навіщо ж тобі з незнайомої людини узори знімати?
— Вразили ви мене дуже. І хоробрістю — не побоялися піти проти трьох п’яних дурнів з ножами… І працьовитістю, — щодня до півночі… І людяністю, бо відпустили мене… А тим, що запитали про честь мою — приголомшили. Краще б ви мене вдарили! Мені й самому давно гидко: два півлітра на трьох, та й швендяємо парком, пригод шукаючи…
— А чому ж не працюєш?
— Як не працюю?! — ображено перепитав хлопець. — Та погляньте: всі пучки стер об вашу силікатну цеглу! І Володька, — отой патлатий, — теж працює. Байдики б’є тільки мордатий Женька, наш заводій. І заробляю непогано. А от нудно мені, тоскно, щось гризе мене й гнітить, спокою не дає… Ось ви вже людина літня, то скажіть…
— Стривай, а скільки мені років, по-твоєму?
— Та звісно ж… — хлопець зам’явся. — Звісно ж, не менш як тридцять п’ять.
— Молодець, угадав! — Сергій подумки посміхнувся: для професора Хмари він зелений юнак, для цього хлопчиська мало не дідусь! — А тобі, мабуть, дев’ятнадцять?