Професор Рудольф Гешке опинився на становищі недосвідченого чаклуна, який викликав надмогутнього джина, не знаючи, що з ним робити. А яку пораду міг дати доктор Курт Гешке? Перебравши думкою всі можливі варіанти, він дійшов висновку, що небезпечного духа треба загнати назад у його пляшку і замурувати довіку, — тобто назавжди забути про зроблене відкриття. Але це було настільки тривіальне рішення, що про нього навіть згадувати не личило. А батько чекає. Вперше визнавши свою неспроможність знайти вихід з надто складної ситуації, він всю свою надію поклав на Курта. Отож хочеш чи не хочеш, а треба шукати розв’язку, та ще й парадоксального, бо тільки такі не спадають на думку через їх, видавалося б, абсурдність.
Один із таких “абсурдів” привертав увагу. Це було міркування про те, що знехтувати небезпекою сутички з “Сен-Гобеном” може хіба дуже далека від промислових та фінансових справ людина, що має чимало грошей та більш-менш солідну територію, де порядкує як хоче. Одне слово, йшлося про якого-небудь грошовитого й пихатого князька з глухого куточка Африки чи південно-східної Азії. Такий князьок міг би викласти на стіл кілька мільйонів доларів за те, щоб столиця його маріонеткової держави засяяла кришталевими палацами. А експеримент у масштабі хай невеличкої, та все ж країни з часом набуде розголосу на весь світ, стане першим кроком по шляху до перемоги. В цьому рожевому проекті було тільки одне вразливе місце: невідомо, як і де розшукати такого мецената.
Другий “абсурд” був значно прозовініий і, певно, здійсненніший: продати відкриття Радянському Союзу. Ось кому справді чхати не тільки на “Сен-Гобен”, а й на весь Міжнародний скляний картель! Проте якщо розвиток ділових стосунків з гіпотетичним щедрим князьком Курт Гешке міг передбачити, і, мабуть, загалом правильно, то як буде з Радянським Союзом — він навіть не уявляв. Правда, відомо, що з росіянами можна мати справу: вони охоче купують ліцензії на нові машини та на передову технологію, платять своєчасно, дотримуються всіх пунктів складених угод. Але як підступитися до них? Як скласти таку угоду?
Остаточно сформулювавшись аж напередодні Куртового виїзду до Радянського Союзу, цей план поступово втрачав риси абсурдності, перетворювався на один з варіантів, які перебирає в своєму мозкові ділова людина перед тим, як зважитися на щось певне. Він почав видаватися навіть привабливим: спродавши патент росіянам, професор Рудольф Гешке матиме гроші, славу… і уникне помсти “Сен-Гобена”, якщо переїде жити в Москву.
Але тільки-но Курт почав переказувати свої міркування, батько злякано урвав його:
— Ні, ні, боронь боже! Це буде марний клопіт. Росіяни володіють найсучаснішою технологією силікатної промисловості, то ж навіщо їм купувати ліцензії чи патент?
— А чому б не прозондувати грунту? Поїдь туди, покажи своє скло. Може, й зацікавляться.
— Облиш, Курт! В Росію я ніколи не поїду, бо… бо був там як офіцер вермахту, а росіяни надто категоричні в оцінці подій часів нашої окупації.
— Тобі нема чого боятися, бо ти не військовий злочинець.
— Але я не хочу відповідати за чужі гріхи! Згадай: це ж саме мій підлеглий Фріц Бітнер забив російського професора, який… який свого часу теж прагнув створити надлегкоплавке скло. Розумієш, як може обернутися для мене справа, якщо ця історія випливе назовні?
— Гм, розумію… То, може, в такому разі відповідні переговори почну я?
— Не поспішай, Курт. Це питання треба добре обміркувати.
Їхня розмова урвалась несподіваним і неприємним для Курта чином: неждано-негадано приїхала Лізхен.
Вона послалася на “чуття серця”, яке нібито підказало їй, що наречений повернувся з Америки і чекає на неї, та на карти, які останнім часом незмінно віщували приємну зустріч з червоним королем у його власному домі. Однак і серце і карти виявилися настільки компетентними, що повідомили Лізхен навіть про день і годину Куртового приїзду в Західний Берлін, а також і про те, що він сьогодні надвечір вилітає в Радянський Союз. Лізхен не влаштувала йому обструкції з приводу його неуважності до неї, а тільки торохтіла й торохтіла про майбутнє весілля. Курт зрозумів: цю зустріч влаштувала його мати, яка, не знаючи про близьке банкрутство Отто Фрейгофера, — її ніколи не втаємничували в неприємні клопоти, — хотіла бачити Лізхен своєю невісткою якнайшвидше.
Хоч яка тупа була Лізхен, однак і вона відчула: скоїлося щось неприємне й небажане, — таке, що загрожує її весіллю з Куртом. Отож вона й зітхала млосніше, аніж будь-коли, і намагалася надати своїм красивим бездумним очам якнайбільше “палкої пристрасті”, якої в неї насправді й на понюх не було.